150 років тому народився конструктор першого у світі парашуту Гліб Котельников

150 років тому, 30 січня 1872 року, у Петербурзі народився Гліб Євгенович Котельников – майбутній видатний конструктор-винахідник першого у світі ранцевого авіаційного парашуту. Усі сучасні моделі парашутів створені за принциповою схемою винаходу Котельникова.

У родоводі Котельникових схильність до науки, винахідництва і мистецтва яскраво проявилася в декількох поколіннях. Скажімо, двоюрідні прадід, дід і дядько Гліба – Петро Іванович, Олександр Петрович і Володимир Олександрович Котельникови, – були видатними вченими в галузях математики, механіки, радіотехніки і теорії інформації. Полтавський період у долі родоводу Котельникових розпочався з діда конструктора – Григорія Васильовича Котельникова, який, закінчивши Харківський університет, оселився в Полтаві. Він працював викладачем математики в Полтавському кадетському корпусі і фізики в Інституті шляхетних дівчат. У Полтаві 1843-го року народився батько винахідника Євген Григорович Котельников (1843–1889).

Євген Григорович Котельников – батько винахідника	Катерина Іванівна Котельникова – мати винахідника

Традиційно для родини він також отримав освіту в Харківському університеті. Повернувшись до Полтави, пробував свої творчі сили, відкривши фотосалон, потім – як учитель гімназії, займався винахідництвом. Так, у 1868 р. він створив для винокурної промисловості контрольний прилад, який автоматично вимірював кількість викуреного спирту. Винайдений прилад повіз для презентації спеціальній технічній комісії у Петербурзі. Винахід отримав найвищу оцінку фахівців. Однак прилад не виготовлявся масово, оскільки потребував обслуговування електриків, яких у технічно відсталій Російській імперії було вкрай недостатньо. Захоплення педагогікою спонукало батька винахідника продовжити свої пошуки на цій стезі. Він став професором сільськогосподарської механіки в Землеробському інституті, читав лекції в Технологічному інституті. Популярним був його підручник «Загальний елементарний курс практичної механіки» (1872 р.), який неодноразово перевидавався.

30 січня (18 – за ст.ст.) 1872 р. у Котельникових у Петербурзі народився другий син Гліб.

До 1889 р. батько винахідника займався викладацькою діяльністю й організацією навчальних закладів у Петербурзі, Херсоні, Вільно, пробував себе в журналістиці і – знову – у фотографії, служив у технічному комітеті міністерства фінансів.

Однак здоров’я змусило Євгена Котельникова замислитися про переїзд до рідного міста. Наприкінці літа 1889 р. його призначили на пост управляючого акцизними зборами в Полтаві. Котельникови зняли квартиру у великому двоповерховому кам’яному будинку, де було розташоване й акцизне управління.

Незадовго до переїзду до Полтави, на початку літа 1889 року, у саду «Аркадія» Гліб побачив показовий політ на повітряній кулі американця Шарля Леру. Політ був особливим. Газети повідомляли, що повітроплавець піднявся на висоту близько 400 метрів, полишив кулю, деякий час стрімко летів униз, потім розкрив парашут і опустився на землю. Гліб читав, що задовго до Леру, ще в 1797 році француз Жак Гарнерен насмілився опуститися з повітряної кулі під куполом парашуту-парасольки. В Петербурзі в 1804–1805 рр. парашутні стрибки здійснювали французи Олександр і Мішо. Однак Гліб про них лише чув. А тут – захоплююче видовище! Тоді він ще не знав, що його власна роль у розвитку парашутизму в світі стане видатною.

Наприкінці літа 1889 року 17-річний Гліб уперше побачив Полтаву. Місто сподобалося юнакові. Тоді ж уперше зустрівся зі своїм дідом по материнській лінії Іваном Кіндратовичем Зайцевим, якому йшов уже вісімдесят п’ятий рік. З донькою цього полтавського художника Катериною Іванівною (1839–1893) батько Гліба одружився ще в студентські роки. Дід Іван жив на околиці міста, на вулиці Монастирській, у будинку купця. Саме він показав онукові Полтаву, яку добре знав і любив. Упродовж 37 років Іван Зайцев викладав малювання вихованцям кадетського корпусу. Пишався тим, що був першим учителем майбутнього знаного українського живописця Миколи Ярошенка. Сам чимало писав, головним чином, портрети, брав участь у пересувних художніх виставках. Дід Іван розповів Глібу, що народився в родині кріпака Кіндрата Зайцева – дворового живописця пензенських поміщиків на прізвище Ранцеви (знак долі чи випадковість?), самотужки оволодів грамотою, багато читав для пана, користувався, з панського дозволу, його бібліотекою. Пан відправив обдарованого хлопця на навчання до арзамаської школи малювання. По смерті поміщика хлопця продали іншому панові, до Петербурга. Там йому доручили обов’язки переписувача. До занять живопису вдавалося повертатися лише іноді. Але одного разу пану знадобився портрет його доньки. Написав його Ваня Зайцев. І так вдало, що розчулений пан відпустив хлопця навчатися в Академії мистецтв і дав йому волю. Успішно закінчивши Академію, Іван Зайцев переїхав до Полтави.

Матір Гліба Катерина Іванівна також була обдарованою особистістю: малювала гуашшю, вишивала шовками за власними малюнками. Для домашнього театру, за допомогою чоловіка і синів, вона влаштувала розбірну сцену зі справжніми кулісами та завісою, яку розписала сама. Катерина Іванівна мала музичні здібності, чудовий голос. Старший брат Гліба Борис згадував, що особливо всім подобалися у виконанні матері старовинні романси й українські пісні. Котельникови захоплювалися театром, музикою, завжди брали участь в роботі творчих гуртків, у аматорських виставах, концертах, зокрема, тих, що влаштовували в себе вдома. Батьки грали на фортепіано, Гліб майстерно володів скрипкою.

Будинок полтавського художника В. О. Волкова

Сад біля полтавського будинку діда І. К. Зайцева спускався під гору, де сусідував із іншим садом і будинком, у якому мешкав художник Василь Олексійович Волков. Будинок Волкових будувався за планом самого Василя Олексійовича. Господарю часто говорили, що «тільки художник міг обрати таке чудове місце з таким казковим краєвидом». Зайцев і Волков були друзями, незважаючи на 35 років різниці у віці. Обидва закінчили Академію мистецтв, обидва стали педагогами. Волков замінив Зайцева на посаді вчителя малювання в кадетському корпусі. У будинку Волкових, крім І. К. Зайцева і Котельникових, часто бувало багато видатних людей: скульптор, майбутній автор пам’ятника зачинателю української літературної мови Іванові Котляревському Леонід Позен, український живописець Микола Ярошенко, хірург Микола Скліфосовський та інші, з Києва приїжджав член Товариства художників-передвижників В. К. Менк. Чимало їхніх цікавих бесід про мистецтво і науку чула молодь: гімназійні подруги сестер Волкових, їхні брати і друзі-студенти, – які також часто збиралися в домі. Молоді гаряче дискутували про історію, культуру, політику, майбутнє життя. Енергійний, начитаний, комунікабельний, музикант, декламатор, «душа зібрань» – таким запам’ятався 17-річий гімназист Гліб Котельников гостям полтавського художника. У будинку Волкових було ще одне місце, яке особливо вабило Гліба – просторе приміщення під балконом, де син Василя Олексійовича Михайло Волков – студент училища живопису, ліплення і зодчества, облаштував піротехнічну майстерню. Разом юнаки готували літні святкові феєрверки, займалися конструюванням.

Узимку 1889 року родина Котельникових втратила главу – у 46-річному віці від набряку легенів помер батько винахідника Євген Григорович. Життя круто змінилося.

Катерина Іванівна переїхала на меншу і більш дешеву квартиру. Жили лише на невелику пенсію, призначену після смерті годувальника. Борис закінчував Харківський університет. Гліб навчався у випускному сьомому класі Першої полтавської чоловічої гімназії, молодший брат Євген був гімназистом – третьокласником. Глібу довелося змиритися з тим, що він не зможе навчатися в консерваторії або в Технологічному інституті. В гімназії навчання давалося йому легко. Але не завжди обходилося без неприємних несподіванок. У хлопця не склалися добрі стосунки з класним наглядачем, який не втрачав можливості робити Глібу різкі зауваження з будь-якого приводу. Взимку 1890 року Гліб Котельников написав прохання про виключення його з гімназії «у зв’язку з бажанням вступити на військову службу», про яку справді вже розмірковував певний час. Полишивши гімназію, Гліб записався вільнонайманим до 33-го Єлецького піхотного полку, який дислокувався в Полтаві. Цілу зиму готувався до іспитів екстерном за сьомий клас гімназії, склав їх у кадетському корпусі і поїхав до Києва, де при військовому училищі були відкриті курси для підготовки підпрапорщиків. Глібу не подобалися порядки в училищі, але він мріяв після його закінчення служити в Полтаві. Однак ця мрія не здійснилася. Незадовго до закінчення навчання померла мати винахідника. Замість Полтави Гліба направили служити у фортецю до Івангорода. Там, у новосформованому при гарнізоні повітроплавальному відділенні, йому вперше довелося побачити прив’язний аеростат і детально ознайомитися з будовою повітроплавального апарата. Це стало корисним для нього в майбутньому, коли він почав працювати над парашутами. Дізнався Гліб Котельников також про те, яким ефективним засобом є аеростат для спостереження і повітряної розвідки, коли під час маневрів його батарею було майже миттєво виявлено повітроплавцями. Потім служба продовжилася в артилерійській бригаді в містечку Радзин у Сідлецькій губернії. Але служба гнітила його. Після трьох обов’язкових років у армії він все частіше замислювався про вихід у запас.

У правильності свого наміру Гліб остаточно впевнився після того, як у 1897 року приїхав до Полтави у відпустку, порадився з близькими – братами, родиною Волкова, з його донькою Юлією, дружба з якою переросла в серйозні почуття. Юлія погодилася на пропозицію Гліба одружитися. У лютому 1899 р. вони повінчалися. За спогадами пари, понад 50-річне подружнє життя виявилося щасливим для обох.

Котельников із дружиною

Після виходу у відставку поручик Гліб Котельников вирішив служити, як колись батько, дядьки, брат, у полтавському акцизному управлінні. Виконуючи обов’язки акцизного контролера, Гліб Котельников мав у Полтаві також змогу успішно реалізувати свої творчі здібності – акторські, музичні. Театральна Полтава запропонувала йому головні ролі на сцені «Народної аудиторії імені М.В.Гоголя», куди його запросили. Раніше Гліб грав у аматорських виставах лише скромні, невеликі ролі. Але полтавська сцена з кожною репетицією додавала йому впевненості в собі і дарувала безцінний досвід. Роль Кречинського, яку вперше зіграв у Полтаві, стала для Гліба однією з найулюбленіших у його театральній діяльності.

На початку 1900-х рр. Гліб Євгенович був переведений по службі, виїхав із Полтави й більше не повертався.

Саме в цей час у великих містах Російської імперії часто проводилися показові польоти перших літальних апаратів. Гліб Євгенович, з дитинства люблячи техніку, не міг не зацікавитися авіацією і часто їздив на Комендантський аеродром. Під час чергового «авіаційного тижня» він разом із сотнями глядачів став свідком трагічної загибелі авіатора. Відомий льотчик Мациєвич, не втримавшись на сидінні, вилетів з кабіни літака на висоті 400 м і розбився. Це була перша втрата російської авіації. Приголомшений Котельников прийняв тверде рішення – сконструювати для пілотів спеціальний рятувальний пристрій, що має безвідмовно функціонувати в повітрі.

Гліб Євгенович по різноманітних кресленнях виготовляв моделі рятувальних засобів і потім скидав їх з повітряних зміїв або з даху будинків. Так він дійшов важливого висновку: льотчик повинен мати при собі легкий і міцний парашут – зовсім невеличкий і в складеному стані.

Одного дня Котельников випадково побачив, як у театрі одна дама дістає з маленької сумочки велику шовкову шаль, і це підказало йому: тонкий шовк – найкращий матеріал для парашута, що складається!

27 жовтня 1911 Котельников подав у Комітет з винаходів заявку на патент. Його питання розглядала особлива комісія, яку очолював начальник повітряно-плавальної служби Російської армії генерал-майор Олександр Кованько. Гліб Євгенович розповів про свій винахід, пояснив, як він діє, але генерал перебив його: «Все это прекрасно, но вот тут какая штука. Не кажется ли вам, что от удара при раскрытии парашюта у спасающегося оторвутся ноги?».

Комісія забракувала винахід, наклавши резолюцію: «за ненадобностью». Патент Котельников теж не отримав. Він не відступив і твердо вирішив добитися на батьківщині офіційних іспитів.

2 червня 1912 р. провів іспити парашута на міцність матеріалів і перевірив силу спротиву купола. Для цього прикріпив свій пристрій до буксирувальних гаків автомобіля. Розігнавши машину до 75 км/год, конструктор смикнув спускове кільце. Парашут миттєво розкрився, а автомобіль одразу зупинився силою спротиву повітря. Конструкція повністю витримала, пошкоджень строп і матерії не було виявлено.

До речі, зупинка автомобіля наштовхнула конструктора на думку про розробку повітряного гальма для літальних апаратів під час посадки. Пізніше він навіть розробив експериментальний зразок, однак «авторитетные умы» з Військово-інженерного управління заявили Котельникову, що його черговий винахід не має майбутнього. Багато років по тому повітряне гальмо як «ноу хау» було запатентовано в Сполучених Штатах.

Іспити парашута призначили на 6 червня 1912 неподалік Петербурга. Після того як аеростат піднявся на висоту 200 м, льотчик перерізав мотузку, і манекен стрімко полетів униз головою. Присутні на полі глядачі, затамувавши подих, наставили в небо десятки біноклів. І раптом побачили білий купол парашута. «Раздалось «ура!», и все побежали, чтобы поближе увидеть, как парашют опустится. Ветра не было, и манекен встал на траву ногами, постоял так несколько секунд и затем только упал». Парашут скидали з різних висот ще кілька разів, і всі експерименти пройшли вдало.

На місці випробувань було багато льотчиків, кореспондентів з різних газет і журналів, іноземців. Наступного дня більшість друкованих видань вийшли з повідомленнями про вдалі іспити нового авіаційного пристрою, що винайшов талановитий російський конструктор.

Однак Військово-інженерне управління ніяк не відреагувало на цю подію. Ще кілька місяців Котельников добивався дозволу провести іспити вже з літака. Експеримент був успішно проведений у Гатчині 26 вересня 1912, однак і він не змінив ставлення військових бюрократів до парашута. Більш того, прийшла резолюція від самого Великого князя Олександра Михайловича: «Парашюты вообще-то вещь вредная, поскольку летчики при любой грозящей им опасности будут спасаться на них, предоставляя машины гибели. Мы ввозим самолеты из-за границы, и их следует беречь. А людей найдем, не тех, так других!».

Узимку 1912–1913 парашут РК-1 (російський, Котельникова, модель № 1) був представлений комерційною фірмою «Ломач и К°» на конкурс у Парижі і Руані. 5 січня 1913 студент Петербурзької консерваторії Володимир Оссовський уперше стрибнув з парашутом РК-1 в Руані, з 60-метрової відмітки моста, перекинутого через Сену. Парашут спрацював блискуче. Російський винахід отримав визнання і патент (№ 438612) за кордоном. А царський уряд згадав про парашут Котельникова лише з початком Першої світової війни.

Після того як у Росії з’явились важкі бомбардувальники «Илья Муромец», попит на рятувальні засоби значно зріс. Врешті Військове міністерство звернулося до Котельникова із замовленням виготовити партію парашутів РК-1 – 70 штук. Конструктор енергійно взявся за роботу. Парашути були виготовлені в строк, однак на заваді їх застосування став більшовицький переворот 1917. І лише після Громадянської війни, з розвитком авіації, радянська влада розпочала серійний випуск парашутів РК-1 Котельникова.

У серпні 1923 р. конструктор запропонував нову модель з напівм’яким ранцем, що отримала назву РК-2. Її демонстрація в Науково-технічному комітеті СРСР показала чудові результати, було прийнято рішення виготовити дослідну партію. Однак винахідник уже носився зі своїм новим дітищем. Модель РК-3 абсолютно оригінальної конструкції (1924) була першим у світі парашутом з м’яким ранцем.

Окрім конструкторської діяльності Котельников займався ще й громадською роботою. Своїми знаннями і досвідом допомагав аероклубам, виступав з лекціями на тему історії створення рятувальних засобів для авіаторів. 1926 у зв’язку з віком (конструктору виповнилося 55) Гліб Євгенович відійшов від розробок нових моделей, передав усі свої винаходи в області авіаційних рятувальних пристроїв у дар радянському уряду. Натомість «за выдающиеся заслуги конструктор был награждён орденом Красной Звезды».

З початком Німецько-радянської війни Котельников опинився в оточеному ворогом Ленінграді. У вкрай важкому стані його евакуювали в Москву після першої блокадної зими. Помер винахідник 22 листопада 1944 р. Його могила на Новодівочому кладовищі сьогодні є місцем паломництва парашутистів. І не дивно. За великим рахунком, винахід Котельникова врятував за сто років десятки й десятки тисяч життів.

У Полтаві, в центрі міста, на будинку по вулиці Соборності, де свого часу розташовувалося Акцизне управління і квартира Котельникова, на його честь спорудили міні-меморіал з погрудним рельєфним зображенням.