Місто Гадяч – батьківщина М. П. Драгоманова

«Кожний, хто йде служити народу,
тим самим надіває на себе терновий вінець»

180 років тому 18 вересня 1841 року, у м. Гадяч, що на Полтавщині, народився український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч Михайло Петрович Драгоманов. Батьки Петро Якимович та Єлизавета Іванівна Драгоманови – дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...» – згадував пізніше Михайло Петрович.

З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії (нині – Науковий ліцей № 3 Полтавської міської ради). М. Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо».

Восени 1859 року М. Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з’являються значно ширші й більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше та живіше ознайомлюватися з тими суспільними й політичними процесами, що постійно зароджувалися в неспокійному студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного та громадського життя, де молодий і запальний студент намагався встигати й органічно поєднувати процес навчання із практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої.

Закінчивши в 1863 р. історико-філологічний факультет Київського університету, він розпочав свою викладацьку діяльність.

М. Драгоманов брав активну участь у громадсько-політичних і культурних ініціативах Київської Громади, до складу якої входила ціла плеяда українських громадських діячів, науковців, письменників і митців, зокрема, Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павло Чубинський, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Павло Житецький, Олександр Русов та ін. Разом з іншими «старогромадівцями» він став членом Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (1873–1876).

Політична та громадська діяльність

Етапним у справі становлення М. Драгоманова як політичного та громадського діяча став його виступ над труною Шевченка в Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець», – слова, сказані тоді ще юним промовцем: виявилися пророчими. У 1863 р. М. Драгоманов стає членом Громади. Такі об’єднання виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури, народного побуту, права. Пізніше, у 70-х рр., з’явилися нові, молоді, Громади, у статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням». У 1871 р. Київський університет відряджає М. Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М. Драгоманова посідає Галичина. Він був одним із перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне М. Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх із наочним західноєвропейським досвідом. Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М. Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Звільнений з університету за політичну неблагонадійність, учений виїхав спершу до Відня, а потім – до Женеви, де заснував безцензурну друкарню та очолював соціалістичний осередок, сформований з української політичної еміграції. Прогресивний громадсько-політичний збірник «Громада» М. Драгоманов створив у Женеві восени 1876 р. Було видано п’ять томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України та її народу, його духовних починань та устремлінь до свободи й рівності серед світової спільноти. Із другої половини 80-х рр. М. Драгоманова запрошують до співпраці ряд провідних видань Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні, за свідченням І. Франка, стало останньою і, мабуть, найбільшою радістю в житті Драгоманова.

Літературознавчі погляди М. Драгоманова

М. Драгоманов у своїх наукових і літературно-критичних працях 70–90-х рр. («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873–1874 pp.; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893— 1894 pp.; «Святкування роковин Шевченка в «руському обществі», 1873 p.; «Війна з пам’яттю про Шевченка», 1882 р.; «Т. Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 р. та ін.) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя. Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних та естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М. Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури. Одним із перших в українському літературознавстві М. Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX ст. Цікавою є сама концепція реалізму в естетиці М. Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об’єктивного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад О. Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, тоді як художня творчість вимагає «виводити на сцену існуючі, а не видумані особи й становище». Досягнення реалізму в українській літературі вчений пов’язував із творчістю Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, частково Юрія Федьковича. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу.

Публіцистична та видавнича діяльність

Зв’язки М. Драгоманова з іншими громадівцями представлені виданням «Архів Михайла Драгоманова. Т. 1. Листування Київської Старої Громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.), що складає том 37 Праць Українського наукового інституту у Варшаві, який діяв упродовж 1930–1939 рр. Тут подано листування Михайла Петровича з подружжям Антоновичів, М. Лисенком, М. Старицьким, В. Беренштамом, Т. Лебединцевим, Є. Трегубовим, О. Кістяківським.

У 1874–1875 рр. в Києві вийшла у світ знакова для українства книга – двотомник «Исторические песни малорусского народа», який підготував М. Драгоманов у співавторстві з В. Антоновичем. Цьому виданню присвячена публікація академіка Михайла Грушевського в журналі «Україна» (1924, № 1–2) з нагоди 50-річчя появи «Исторических песен».

Наступна група видань представляє женевські праці М. Драгоманова: «Турки внутренние и внешние» (1876), «Внутреннее рабство и война за освобождение» (1877), «Вниманию социалистов-эмигрантов из России» (1880), «Историческая Польша и великорусская демократия» (1882), «К биографии А. И. Желябова» (1882), «Народная воля» о централизации революционной борьбы в России» (1882), «Восемнадцать лет войны чиновничества с земством» (1883); останні три є відбитками з «Вольного слова» – газети російської соціалістичної еміграції.

Проблемам суспільно-політичного та культурного розвитку українців присвячена праця М. Драгоманова «Вольный Союз – Вільна Спілка. Опыт украинской политико-социальной программы» (1884), а також більш ранні україномовні студії «Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії» (1877) та «Нові українські пісні про громадські справи (1764–1880)» (1881) – обидві надруковані «драгоманівкою» – правописом, що поширювався в Україні наприкінці ХІХ століття й автором якого був М. Драгоманов.

М. Драгоманов відомий як засновник і видавець українського громадсько-політичного та науково-літературного збірника «Громада», п’ять випусків якого вийшли в Женеві протягом 1878–1882 рр. У 1880 р. збірник було реорганізовано в журнал; через фінансову скруту побачили світ лише два його номери. «Громада» стала першим в історії української преси безцензурним виданням. Участь у підготовці до друку та розповсюдженні збірника брали відомі представники української інтелігенції як Надднірянщини, так і Галичини – Антін Ляхоцький (Кузьма), Сергій Подолинський, Остап Терлецький, Федір Вовк, Микола Зібер, Микола Ковалевський, Олександр Черепахін, Михайло Павлик та Іван Франко. Тут публікувалися праці самого М. Драгоманова та матеріали, підготовлені іншими авторами. Окрім того, М. Драгоманов був упорядником «Листка Громади» – свого роду інформаційного додатку до збірника.

Михайло Петрович виступив видавцем поетичної спадщини Т. Г. Шевченка. Насамперед, це мініатюрний «Кобзар», який вийшов із друкарні «Громади» в 1878 р. тиражем у 1 000 примірників. Передмову до нього написали Ф. Вовк та А. Ляхоцький; допомогу в реалізації ідеї надали М. Павлик і С. Подолинський. Збірка містила двадцять поезій Т. Шевченка, заборонених російською цензурою. Розмір книжечки 5,5х8,5 см не був випадковим: він співпадав із форматом пакунку цигаркового паперу фірми «Awadi», який вироблявся в Європі та ввозився, зокрема, і до Росії. Під виглядом пакунків цигаркового паперу здійснювалося транспортування примірників «Кобзаря» в Наддніпрянську Україну.

У Женеві побачила світ поема Т. Шевченка «Марія» зі вступним словом та коментарями М. Драгоманова – спершу українською мовою, переданою латинським шрифтом (1882), невдовзі – у перекладі російською (1885). У Швейцарії М. Драгомановим було видано 112 назв книг і брошур безцензурного друку, у тому числі 37 українською мовою.

Женевський період активної видавничої роботи М. Драгоманова висвітлено у збірнику «З починів українського соціалістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток» (1922), підготовленому М. Грушевським у Відні. Тут М. Грушевський, окрім своєї однойменної розвідки, вмістив спогади про М. Драгоманова німецького соціал-демократа Е. Бернштейна й окремі праці М. Драгоманова та С. Подолинського.

Останні шість років свого життя М. Драгоманов провів у Болгарії. у 1889 р., прийнявши запрошення тамтешнього уряду, він став професором щойно заснованої Вищої школи в Софії (згодом – університету).

Виважений і проникливий політик М. Драгоманов мучився тією задушливою атмосферою в суспільстві, що склалася на теренах Російської імперії у ставленні до національних меншин. «Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», – так свідчила Леся Українка про останні дні життя свого дядька. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти 20 червня 1895 року обірвала життя великого вченого та громадського діяча. Похований М. Драгоманов у Софії.
Ім’я М. Драгоманова асоціювалося у свідомості прогресивної громадськості з боротьбою слов’янських народів за свободу, автономію, братерство. Михайло Петрович вірив, що, здобувши самостійність, українці займуть достойне місце серед народів світу, адже відсутність незалежності «є головною причиною тієї хвороби, котра під’їдає всі зусилля українського народу».

Створено за матеріалами:

• https://dragomanov.if.npu.edu.ua/dragomanovs-biography
• Шаров І. Ф. 100 видатних імен України / І. Ф. Шаров. – Київ : Вид. дім «Альтернативи» 1999. – С. 137–142.
• http://www.nbuv.gov.ua/node/2185

Матеріал підготувала провідна адміністраторка даних бібліотеки ПУЕТ І. В. Полонська