ГОЛОДОМОР
Похмуро-сірий дощовий світанок Притихшому селу віщує ранок. Не чути півнів, скрізь тривога та розор. Панує тільки тут страшний голодомор.
Чорна земля і чорні люди, І серце завмирає в грудях. Який той звір, що пожирає всіх: Здорових молодих, старих, малих?
І хлів порожній, не бувало гірше, Немов на цвинтарі, у хаті мертва тиша. Лише зажурені і, ледь живі, батьки, На лаві зголоднілі дітлахи.
«Подайте, мамо, хоч краєчок хлібця!»- І смуток розливається по вінця. Змарніла мати набира в чавун води, Готує їжу з висівок і лободи…
На цій землі родючій і безцінній Перетворились люди в тіні. Там, де цвіли садки вишневі, Данину смерть збирає щомиттєву.
Ой, людоньки, у чому ж та провина, Що мариться у темряві хлібина? Вам, щедрим хліборобам споконвічним Без сповідання йти у темну вічність?
Бо брата зрадив брат, не пожалів, Безжально він усе зерно згноїв. А ще верхівці докладав з порогу: «У нас народа еще много!»
Порожні очі вікон, дошками забитих, То – свідки грабежів і розстрілів невинних. То – мертві з напівмертвими в одній підводі, Яких зариють разом на чиємсь городі.
О, Боже, зглянься ти на ті тортури, На душах мертвих там будують мури. Спаси і збережи людські життя, Бо звір отой не знає каяття.
Квіт нації безповоротно гине, І плаче, стогне Україна… Та закарбовується пам’ять навіки Про ті тридцяті болісні роки.
Н. Шляхова
|