2023.12.13 10:49:32

Відділ обслуговування навчальною і науковою літературою

Микола Хвильовий. Життя та творчість

Микола Хвильовий (1893–1933), справжнє прізвище Фітільов, – український прозаїк, поет, публіцист, політичний діяч, один з найвідоміших представників Розстріляного відродження, ідейний натхненник гасла «Геть від Москви!».

Неперевершений майстер малої прозової форми М. Хвильовий витворив у нашому письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. На середину двадцятих років він став визнаним лідером цілого літературного покоління і був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пореволюційної української культури, зокрема започаткував знамениту літературну дискусію 1925–1928 pp.

Народився М. Фітільов 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (тепер Сумської області); навчався у початковій школі, в Богодухівській гімназії. Микола був бентежною дитиною й підлітком – його двічі виключали з гімназій: Охтирської й Богодухівської. Пишучи про причини цього, земляк і біограф письменника Павло Петренко згадує зв’язки хлопця з соціалістами-революціонерами (есерами), але, окрім цього, говорить і про його «шалений» характер і зухвале ставлення до гімназійного начальства.

Батько Хвильового походив зі збіднілого дворянського роду й через свою революційну діяльність змушений був покинути Харківський університет та піти вчителювати на село. Як писав сам Хвильовий у «Короткій біографії», його батько був народний учитель, народник, мрійник та «у вищому ступені безалаберна людина».

Через це й через зловживання алкоголем, мати Хвильового розлучається з батьком і разом з дітьми переїжджає до сестри. Саме подружжя Смаковських, тітка й дядько, у яких вони оселилися, а також ще одні материні родичі – бездітне подружжя Савичів – найбільше вплинули на освіту й формування світогляду Миколи.

Як згадувала Лариса Смаковська, кузина письменника, з якою він ріс, у перервах між заняттями Микола читав їй поезії Шевченка та інших українських поетів – напам’ять і доброю українською мовою.

Відтак деякий час він живе в родичів, а по тому відправляється в мандри, оскільки в цей час у його житті знову з’являється батько і саме за його впливу хлопець захопився Горьким та його «бродячей Русью», як пізніше згадував сам письменник. Батько також спонукав Миколу простудіювати російську класичну літературу, познайомитися з європейськими авторами, а також захопив революційними ідеями.

У своїх подорожах Хвильовий ніде надовго не затримувався. Працював чорноробочим котельного цеху Дружківського заводу, вантажником у Таганрозькому порту, на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської, вантажником коксу в Горлівці.

Таким було його життя аж до початку Першої світової війни, поки майбутнього письменника призовного віку не заскочила загальна мобілізація.

За свідченням самого Хвильового, на початку 1915 року він пішов добровольцем на війну й у складі маршової роти був відправлений на фронт. Служив рядовим у 325-му Царевському полку, разом з яким його шлях пролягав через волинські болота, Галичину, Карпати, Польщу, Буковину і закінчився в Румунії.

Лютнева революція 1917 року застала Миколу Хвильового в Румунії. Після Жовтне¬вого перевороту і розпаду Російської імперії він повернувся на батьківщину, де брав активну участь у встановленні радянської влади у Слобідській Україні. Воював проти військ Української Народної Республіки, Української Держави та Директорії УНР. Згодом вступив до КП(б)У й у складі політвідділу кінного корпусу продовжував службу на Кавказі.

Багато трагічного сталося з ним за цей час – загинув брат, комуніст-більшовик, Олександр Фітільов. Самого Хвильового кілька разів арештовували і засуджували до страти, та лиш випадковості рятували йому життя.

У перший раз це була раптова перестрілка, під час якої Хвильовий тікає (решта арештантів були розстріляні), другий раз – від смерті порятувала «молоденька, чорноока комуністка», принаймні так переповідав ці події сам Микола Хвильовий.

Тією дівчиною була Юлія Уманцева, яку він через багато років зустріне в Харкові, яка згодом стане його другою дружиною.

Усе змінилося, коли Хвильовий перевівся з Кавказу, куди його завела служба, до Харкова. На цей час припадає його літературний дебют – в журналі «Знання» за 1920 рік з’являється вірш «Я тепер покохав го́род…» за підписом «Стефан Кароль».

Більше того, письменник кардинально міняє своє життя й складається враження, що зі змінами псевдонімів (згодом він зупиниться на прізвищі «Хвильовий») він намагається викреслити свій «фітільовський період».

Хвильовий із дружиною Юлією Уманцевою та пасербицею Любою
(Харків, кінець 1920-х).

Хвильового визнають одним з ідейних лідерів українського націонал-комунізму, що виник унаслідок активізації опору більшовицькій великодержавницькій політиці. У літературі він від початку починає шукати шляхи самостійності саме українського літературного процесу – і спочатку це збігалося з політикою українізації, проголошеної партією в 1923 року.

Важко переоцінити роль Хвильового у створенні та діяльності об’єднань українських письменників того часу – це й Всеукраїнська Федерація Пролетарських Письменників і Митців, і «Гарт», згодом студія «Урбіно» та, врешті ВАПЛІТЕ.

Перший ряд (зліва направо): Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий.
Другий ряд (зліва направо): невстановлена особа, Іван Дніпровський. 1925 р.

«Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом – ніжний і сором’язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник», – так у 1928 році писав літературознавець Володимир Коряк.

Центральною для Хвильового була проблема історичного буття України, української культури. І він бачив порятунок лише в тому, щоб заперечити москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів. Окрім цього Хвильовий відкрито проповідував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.

У 1925 році він висунув гасло «Геть від Москви!», вважаючи, що для творення своєї власної культури Україна має відмовитись від копіювання російської культури за «московським шаблоном».

За рік Хвильовий набирає обертів і пише публіцистичний памфлет «Україна чи Малоросія?» (але друком він вийде лише в 1990). Епіграфом було обрано рядки Фрідріха Шіллера: «Рабство – річ ганебна, але рабська психологія у свободі – гідна зневаги».

Визначальною у памфлеті є думка:
«…ми є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів…».

Тоді про Хвильового говорили, що він «той, хто вивів з рівноваги навіть Сталіна в Кремлі». Про це пише літературознавець Григорій Костюк після першої зустрічі з письменником:
«Непоказна середнього зросту, щупленька, зі смуглявим обличчям людина. Я глянув і остовпів. Оце Хвильовий? Це той, хто вивів з рівноваги навіть самого Сталіна в Кремлі?»

Хвильовий говорив і про українську державність:
«Україна доти буде пляцдармом для контрреволюції, доки не пройде той природний етап який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав.

Державна незалежність України неминуча, адже це пройшли всі народи Європи. Відтак протидіяти цьому – значить бути гальмом прогресу».
І про російську мову теж висловлювався:

«Виховувати пролетаріят виключно на російській мові — це значить, робити із нього «перевертнів-хахлів» з низьким культурним світоглядом. В умовах Робітничо-Селянської державности ми позбавляємось примусової русифікації...»

Треба відзначити, що Хвильовий не лише відрікався від шляху на Москву, а й показував напрямок руху – до Європи.
Його памфлети серій «Камо грядеши?» (1925), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926) відстоювали рух України до Європи і закликали позбутися психологічної залежності від Москви. Його відоме гасло «Дайош Європу!» було у першу чергу літературним, але цікаво, що в 1927–1928 роках письменник побував на лікуванні в Берліні та Відні, провів там майже чотири місяці, отож бачив Європу на власні очі.

Як вважає письменник Сергій Жадан, гасла Хвильового майже столітньої давнини виявились якраз напрочуд дуже потрібними для сучасної України.
«Виявилось, що історія зробила дивовижний фінт, і переважна більшість вихідних позицій наших літературних (і не лише) дискусій за останні сто років мало змінилась. Українці так само прагнуть відірватись від колишньої (ну, принаймні, формально колишньої) метрополії, вбачаючи єдину альтернативу в орієнтації на Європу», – говорить Сергій Жадан.

Після цих висловлювань і гасел у 1926-му році Йосип Сталін ініціював боротьбу з так званим «хвильовізмом». Твори Хвильового конфісковували, його не друкували, а кілька його літературних журналів закрили.

Палкі заклики Хвильового повернутися обличчям до Європи викликали жорстку реакцію Кремля. Постановою політбюро ЦК КП(б)У від 15 травня 1927 року літературна дискусія була припинена. Її ініціатори, як й інші лідери українського націонал-комуністичного руху, згодом були знищені.
Десь у цей час Хвильовий (можливо, підсвідомо, відповідаючи на початок гонінь проти себе) риторично питає:
«Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?»

Дослідник Хвильового, доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал пише про цей період:
«Публічне шельмування Хвильового було майстерно зрежесовано. Його представляли націоналістом, фашистом, підголоском буржуазії та куркулів, він кається, але йому не вірять. Він розуміє – гратися більше не дадуть, потрібна повна капітуляція, перетворення на раба».

Іван Дніпровський, Юрій Яновський та Микола Хвильовий

Микола Хвильовий болісно спостерігав за тим, як зупиняється українізація. Приголомшив його й Голодомор 1933-го, свідком якого він став, проїхавшись Полтавщиною разом з Аркадієм Любченком. З цієї подорожі він повернувся фізично і морально розбитим.

В атмосфері шаленого цькування, можливо, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля письменника Михайла Ялового, на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в Харкові, у будинку письменників «Слово», Хвильовий покінчив життя самогубством.

Його смерть стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму і кінця українського національного відродження 1920–1930-х років.

Твори та ім’я Миколи Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного радянського режиму в Україні.

Навіть могилу Хвильового зрівняли із землею, а на її місці влаштували «парк культури й відпочинку».

Меморіальна дошка на місці будинку,
де з 1923 р. по 1930 р. жив М. Хвильовий

Новели прозаїка приваблювали не лише тематичною злободенністю, а й стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма. Поява «Синіх етюдів» (1923) справила вибухове враження, вони були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне й цілком новаторське. О. Дорошкевич вважав, що збірка «Сині етюди» «придбала авторові славу першорядного письменника». О. Білецький у відомій статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» назвав М. Хвильового «основоположником справжньої нової української прози».

М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в новелістиці легко знайти й впливи імпресіоністичної поетики, й елементи експресіонізму, навіть сюрреалізму. Подальша еволюція письменника була непростою, і романтичний пафос поступово заступали викривально-сатиричні мотиви, на зміну захопленим гімнам революції приходив тверезий аналіз реальної дійсності, а відтак і нотки осіннього суму та безнадії. Щодо настроїв, авторських оцінок не була однорідною навіть і дебютна збірка.

Вирізнялися у «Синіх етюдах» такі героїко-романтичні новели, як «Солонський Яр», «Легенда», «Кіт у чоботях». У цих ранніх творах, написаних 1921–1922 pp., ще помітні сліди учнівства. Герої-революціонери постають швидше як символічні узагальнення, ніж індивідуалізовані характери. Але М. Хвильовий був надто прозірливим і чесним митцем, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Упродовж усього творчого шляху однією з найважливіших для нього була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: непривабливе сьогодення, усі вади якого проступають дуже гостро, і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле. Основним композиційним принципом таких новел, як «Синій листопад», «Арабески», «Сентиментальна історія», «Дорога й ластівка» (частково й «Повісті про санаторійну зону») є протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви і дійсності, романтичних злетів і прикрих приземлень.

Своєрідним ключем для розкриття стильової магії М. Хвильового можна вважати новелу «Арабески» (1927). Основний композиційний принцип «Арабесок» – протиставлення уявних і реальних епізодів. Новелу можна прочитати як психологічний етюд, як спробу відображення самого творчого процесу, фіксації потоку свідомості митця, напівусвідомлених ідей та образів. Через авторську свідомість пропускаються картини дійсності, реальні епізоди: «Усе, що тут, на землі, загубилося в хаосі планетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості», «і герої, і події, і пригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть і вже ніколи-ніколи не прийдуть». Можна її трактувати як застереження з приводу того, що спроби побороти зло за допомогою насильства і зла – приречені. Зло і насильство не породжує добро, а лише помножує зло на землі. Це, загалом, та ж духовна колізія, навколо якої будується новела «Я (Романтика)». Намагання вбити в собі людину, вбити добро в ім’я фанатизму, в ім’я абстрактної ідеї, навіть якщо вона видається найбільшою цінністю, призводять не до торжества ідеалу, а до переродження людини в дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності.

Усі романтичні позитивні герої письменника живуть поза своїм часом, у мріях про ідеальне майбутнє або в спогадах про ідеальне минуле. Марить минулим редактор Карк, болісно прагнучи з’єднати розірвані історичні зв’язки. Карка, цього сумного дон Кіхота (до речі, образ дон Кіхота – один з наскрізних, поряд із образом Фауста, у творчості Хвильового), жахає усвідомлення, що революція, якій жертвували себе цілі покоління, нічого не змінила. Не знаходять себе у сірій буденній епосі Уляна, Б’янка («Сентиментальна історія»), горбун Альоша («Лілюлі»), у якого «очі нагадують Голгофу». Для всіх цих революційних романтиків теперішнього часу ніби й немає. Вони почуваються закинутими у це міжчасся, в цю потворну дійсність, де можна лише жертовно терпіти («не героїчні будні, а героїчне терпіння – так визначає її Вероніка із «Силуетів»).

Виразне притчеве звучання має новела «Сентиментальна історія». Дещо ідеалізована героїня, чиста й наївна Б’янка, щиро захоплена революційними перетвореннями, в огні яких загинув її старший брат. Але вона швидко переконалася, «що прийшла якась нова дичавина і над нашою провінцією зашуміла модернізована тайга азіатчини». Новела може бути прочитана як життєпис втраченого покоління, трагічна історія безнадійних пошуків втраченого часу.

У багатьох романтичних творах письменника звучить туга за цим втраченим часом, втраченим раєм – короткою миттю втіленого ідеалу. Це, у цілковитій згоді з романтичним світоглядом, період битви, збройного повстання, високого духовного пориву. Лише легендарні дні, коротку мить узгодження мрії та дійсності персонажі Хвильового вважають своїм, теперішнім часом, до якого постійно звернені їхні ностальгічні помисли.

Що ж до надії, то її у міфологізованій світобудові прозаїка символізує Марія – людська і божа мати, материнське всепрощення й любов. Це вона з’являється перед внутрішнім зором комунара-чекіста у перших рядках новели «Я (Романтика)»: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». ... «воістину моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна». Убивши матір, герой опиняється серед мертвого степу, а над «тихими озерами загірної комуни» зникає світле видиво Богоматері. Марія – центральний гуманістичний символ новели «Я (Романтика)». У цьому високотра¬гедійному творі, чи не найсильнішому у прозовому доробку письменника, автор безстрашно аналізує одну з основних колізій часу – колізію гуманізму і фанатизму. Розкривається суперечність між одвічним ідеалом любові і тим беззастережним служінням абстрактній ідеї, доктрині, яке, мов ненаситний молох, зрештою вимагає зректися всього людського. Важливим у художній концепції новели є і розвінчування фальшивої романтики, яка заступає собою традиційні етичні цінності. Заполоненого сумнівами героя-чекіста, «главковерха чорного трибуналу комуни», М. Хвильовий ставить в екстремальну ситуацію неминучого вибору. У непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівський обов’язок перед матір’ю – і революційний обов’язок, служіння найдорожчій ідеї. Він ще пробує якось відстрочити фатальне рішення («я чекіст, але я і людина»), та весь попередній шлях моральних компромісів робить розв’язку неминучою. Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком і заложником могутньої системи.

«Він вважав себе романтиком. Проте його романтизм увійшов у конфлікт з неромантичним часом» – пише Юрій Шаповал.

Сьогодні в Україні Хвильового пам’ятають, читають і перевидають. Наостанок згадаємо цитату митця, яка з роками лише набуває актуальності для українського народу:

«Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування.

Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном – російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру».

Джерело: мережа Інтернет.
Матеріал підготувала провідний бібліотекар Н. Г. Бакум.