ГОЛОДОМОР

Похмуро-сірий дощовий світанок
Притихшому селу віщує ранок.
Не чути півнів, скрізь тривога та розор.
Панує тільки тут страшний голодомор.

Чорна земля і чорні люди,
І серце завмирає в грудях.
Який той звір, що пожирає всіх:
Здорових молодих, старих, малих?

І хлів порожній, не бувало гірше,
Немов на цвинтарі, у хаті мертва тиша.
Лише зажурені і, ледь живі, батьки,
На лаві зголоднілі дітлахи.

«Подайте, мамо, хоч краєчок хлібця!»-
І смуток розливається по вінця.
Змарніла мати набира в чавун води,
Готує їжу з висівок і лободи…

На цій землі родючій і безцінній
Перетворились люди в тіні.
Там, де цвіли садки вишневі,
Данину смерть збирає щомиттєву.

Ой, людоньки, у чому ж та провина,
Що мариться у темряві хлібина?
Вам, щедрим хліборобам споконвічним
Без сповідання йти у темну вічність?

Бо брата зрадив брат, не пожалів,
Безжально він усе зерно згноїв.
А ще верхівці докладав з порогу:
«У нас народа еще много!»

Порожні очі вікон, дошками забитих,
То – свідки грабежів і розстрілів невинних.
То – мертві з напівмертвими в одній підводі,
Яких зариють разом на чиємсь городі.

О, Боже, зглянься ти на ті тортури,
На душах мертвих там будують мури.
Спаси і збережи людські життя,
Бо звір отой не знає каяття.

Квіт нації безповоротно гине,
І плаче, стогне Україна…
Та закарбовується пам’ять навіки
Про ті тридцяті болісні роки.

Н. Шляхова