150 років тому народився конструктор першого у світі парашуту Гліб Котельников

150 років тому, 30 січня 1872 року, у Петербурзі народився Гліб Євгенович Котельников – майбутній видатний конструктор-винахідник першого у світі ранцевого авіаційного парашуту. Усі сучасні моделі парашутів створені за принциповою схемою винаходу Котельникова.

У родоводі Котельникових схильність до науки, винахідництва і мистецтва яскраво проявилася в декількох поколіннях. Скажімо, двоюрідні прадід, дід і дядько Гліба – Петро Іванович, Олександр Петрович і Володимир Олександрович Котельникови, – були видатними вченими в галузях математики, механіки, радіотехніки і теорії інформації. Полтавський період у долі родоводу Котельникових розпочався з діда конструктора – Григорія Васильовича Котельникова, який, закінчивши Харківський університет, оселився в Полтаві. Він працював викладачем математики в Полтавському кадетському корпусі і фізики в Інституті шляхетних дівчат. У Полтаві 1843-го року народився батько винахідника Євген Григорович Котельников (1843–1889).

Євген Григорович Котельников – батько винахідника	Катерина Іванівна Котельникова – мати винахідника

Традиційно для родини він також отримав освіту в Харківському університеті. Повернувшись до Полтави, пробував свої творчі сили, відкривши фотосалон, потім – як учитель гімназії, займався винахідництвом. Так, у 1868 р. він створив для винокурної промисловості контрольний прилад, який автоматично вимірював кількість викуреного спирту. Винайдений прилад повіз для презентації спеціальній технічній комісії у Петербурзі. Винахід отримав найвищу оцінку фахівців. Однак прилад не виготовлявся масово, оскільки потребував обслуговування електриків, яких у технічно відсталій Російській імперії було вкрай недостатньо. Захоплення педагогікою спонукало батька винахідника продовжити свої пошуки на цій стезі. Він став професором сільськогосподарської механіки в Землеробському інституті, читав лекції в Технологічному інституті. Популярним був його підручник «Загальний елементарний курс практичної механіки» (1872 р.), який неодноразово перевидавався.

30 січня (18 – за ст.ст.) 1872 р. у Котельникових у Петербурзі народився другий син Гліб.

До 1889 р. батько винахідника займався викладацькою діяльністю й організацією навчальних закладів у Петербурзі, Херсоні, Вільно, пробував себе в журналістиці і – знову – у фотографії, служив у технічному комітеті міністерства фінансів.

Однак здоров’я змусило Євгена Котельникова замислитися про переїзд до рідного міста. Наприкінці літа 1889 р. його призначили на пост управляючого акцизними зборами в Полтаві. Котельникови зняли квартиру у великому двоповерховому кам’яному будинку, де було розташоване й акцизне управління.

Незадовго до переїзду до Полтави, на початку літа 1889 року, у саду «Аркадія» Гліб побачив показовий політ на повітряній кулі американця Шарля Леру. Політ був особливим. Газети повідомляли, що повітроплавець піднявся на висоту близько 400 метрів, полишив кулю, деякий час стрімко летів униз, потім розкрив парашут і опустився на землю. Гліб читав, що задовго до Леру, ще в 1797 році француз Жак Гарнерен насмілився опуститися з повітряної кулі під куполом парашуту-парасольки. В Петербурзі в 1804–1805 рр. парашутні стрибки здійснювали французи Олександр і Мішо. Однак Гліб про них лише чув. А тут – захоплююче видовище! Тоді він ще не знав, що його власна роль у розвитку парашутизму в світі стане видатною.

Наприкінці літа 1889 року 17-річний Гліб уперше побачив Полтаву. Місто сподобалося юнакові. Тоді ж уперше зустрівся зі своїм дідом по материнській лінії Іваном Кіндратовичем Зайцевим, якому йшов уже вісімдесят п’ятий рік. З донькою цього полтавського художника Катериною Іванівною (1839–1893) батько Гліба одружився ще в студентські роки. Дід Іван жив на околиці міста, на вулиці Монастирській, у будинку купця. Саме він показав онукові Полтаву, яку добре знав і любив. Упродовж 37 років Іван Зайцев викладав малювання вихованцям кадетського корпусу. Пишався тим, що був першим учителем майбутнього знаного українського живописця Миколи Ярошенка. Сам чимало писав, головним чином, портрети, брав участь у пересувних художніх виставках. Дід Іван розповів Глібу, що народився в родині кріпака Кіндрата Зайцева – дворового живописця пензенських поміщиків на прізвище Ранцеви (знак долі чи випадковість?), самотужки оволодів грамотою, багато читав для пана, користувався, з панського дозволу, його бібліотекою. Пан відправив обдарованого хлопця на навчання до арзамаської школи малювання. По смерті поміщика хлопця продали іншому панові, до Петербурга. Там йому доручили обов’язки переписувача. До занять живопису вдавалося повертатися лише іноді. Але одного разу пану знадобився портрет його доньки. Написав його Ваня Зайцев. І так вдало, що розчулений пан відпустив хлопця навчатися в Академії мистецтв і дав йому волю. Успішно закінчивши Академію, Іван Зайцев переїхав до Полтави.

Матір Гліба Катерина Іванівна також була обдарованою особистістю: малювала гуашшю, вишивала шовками за власними малюнками. Для домашнього театру, за допомогою чоловіка і синів, вона влаштувала розбірну сцену зі справжніми кулісами та завісою, яку розписала сама. Катерина Іванівна мала музичні здібності, чудовий голос. Старший брат Гліба Борис згадував, що особливо всім подобалися у виконанні матері старовинні романси й українські пісні. Котельникови захоплювалися театром, музикою, завжди брали участь в роботі творчих гуртків, у аматорських виставах, концертах, зокрема, тих, що влаштовували в себе вдома. Батьки грали на фортепіано, Гліб майстерно володів скрипкою.

Будинок полтавського художника В. О. Волкова

Сад біля полтавського будинку діда І. К. Зайцева спускався під гору, де сусідував із іншим садом і будинком, у якому мешкав художник Василь Олексійович Волков. Будинок Волкових будувався за планом самого Василя Олексійовича. Господарю часто говорили, що «тільки художник міг обрати таке чудове місце з таким казковим краєвидом». Зайцев і Волков були друзями, незважаючи на 35 років різниці у віці. Обидва закінчили Академію мистецтв, обидва стали педагогами. Волков замінив Зайцева на посаді вчителя малювання в кадетському корпусі. У будинку Волкових, крім І. К. Зайцева і Котельникових, часто бувало багато видатних людей: скульптор, майбутній автор пам’ятника зачинателю української літературної мови Іванові Котляревському Леонід Позен, український живописець Микола Ярошенко, хірург Микола Скліфосовський та інші, з Києва приїжджав член Товариства художників-передвижників В. К. Менк. Чимало їхніх цікавих бесід про мистецтво і науку чула молодь: гімназійні подруги сестер Волкових, їхні брати і друзі-студенти, – які також часто збиралися в домі. Молоді гаряче дискутували про історію, культуру, політику, майбутнє життя. Енергійний, начитаний, комунікабельний, музикант, декламатор, «душа зібрань» – таким запам’ятався 17-річий гімназист Гліб Котельников гостям полтавського художника. У будинку Волкових було ще одне місце, яке особливо вабило Гліба – просторе приміщення під балконом, де син Василя Олексійовича Михайло Волков – студент училища живопису, ліплення і зодчества, облаштував піротехнічну майстерню. Разом юнаки готували літні святкові феєрверки, займалися конструюванням.

Узимку 1889 року родина Котельникових втратила главу – у 46-річному віці від набряку легенів помер батько винахідника Євген Григорович. Життя круто змінилося.

Катерина Іванівна переїхала на меншу і більш дешеву квартиру. Жили лише на невелику пенсію, призначену після смерті годувальника. Борис закінчував Харківський університет. Гліб навчався у випускному сьомому класі Першої полтавської чоловічої гімназії, молодший брат Євген був гімназистом – третьокласником. Глібу довелося змиритися з тим, що він не зможе навчатися в консерваторії або в Технологічному інституті. В гімназії навчання давалося йому легко. Але не завжди обходилося без неприємних несподіванок. У хлопця не склалися добрі стосунки з класним наглядачем, який не втрачав можливості робити Глібу різкі зауваження з будь-якого приводу. Взимку 1890 року Гліб Котельников написав прохання про виключення його з гімназії «у зв’язку з бажанням вступити на військову службу», про яку справді вже розмірковував певний час. Полишивши гімназію, Гліб записався вільнонайманим до 33-го Єлецького піхотного полку, який дислокувався в Полтаві. Цілу зиму готувався до іспитів екстерном за сьомий клас гімназії, склав їх у кадетському корпусі і поїхав до Києва, де при військовому училищі були відкриті курси для підготовки підпрапорщиків. Глібу не подобалися порядки в училищі, але він мріяв після його закінчення служити в Полтаві. Однак ця мрія не здійснилася. Незадовго до закінчення навчання померла мати винахідника. Замість Полтави Гліба направили служити у фортецю до Івангорода. Там, у новосформованому при гарнізоні повітроплавальному відділенні, йому вперше довелося побачити прив’язний аеростат і детально ознайомитися з будовою повітроплавального апарата. Це стало корисним для нього в майбутньому, коли він почав працювати над парашутами. Дізнався Гліб Котельников також про те, яким ефективним засобом є аеростат для спостереження і повітряної розвідки, коли під час маневрів його батарею було майже миттєво виявлено повітроплавцями. Потім служба продовжилася в артилерійській бригаді в містечку Радзин у Сідлецькій губернії. Але служба гнітила його. Після трьох обов’язкових років у армії він все частіше замислювався про вихід у запас.

У правильності свого наміру Гліб остаточно впевнився після того, як у 1897 року приїхав до Полтави у відпустку, порадився з близькими – братами, родиною Волкова, з його донькою Юлією, дружба з якою переросла в серйозні почуття. Юлія погодилася на пропозицію Гліба одружитися. У лютому 1899 р. вони повінчалися. За спогадами пари, понад 50-річне подружнє життя виявилося щасливим для обох.

Котельников із дружиною

Після виходу у відставку поручик Гліб Котельников вирішив служити, як колись батько, дядьки, брат, у полтавському акцизному управлінні. Виконуючи обов’язки акцизного контролера, Гліб Котельников мав у Полтаві також змогу успішно реалізувати свої творчі здібності – акторські, музичні. Театральна Полтава запропонувала йому головні ролі на сцені «Народної аудиторії імені М.В.Гоголя», куди його запросили. Раніше Гліб грав у аматорських виставах лише скромні, невеликі ролі. Але полтавська сцена з кожною репетицією додавала йому впевненості в собі і дарувала безцінний досвід. Роль Кречинського, яку вперше зіграв у Полтаві, стала для Гліба однією з найулюбленіших у його театральній діяльності.

На початку 1900-х рр. Гліб Євгенович був переведений по службі, виїхав із Полтави й більше не повертався.

Саме в цей час у великих містах Російської імперії часто проводилися показові польоти перших літальних апаратів. Гліб Євгенович, з дитинства люблячи техніку, не міг не зацікавитися авіацією і часто їздив на Комендантський аеродром. Під час чергового «авіаційного тижня» він разом із сотнями глядачів став свідком трагічної загибелі авіатора. Відомий льотчик Мациєвич, не втримавшись на сидінні, вилетів з кабіни літака на висоті 400 м і розбився. Це була перша втрата російської авіації. Приголомшений Котельников прийняв тверде рішення – сконструювати для пілотів спеціальний рятувальний пристрій, що має безвідмовно функціонувати в повітрі.

Гліб Євгенович по різноманітних кресленнях виготовляв моделі рятувальних засобів і потім скидав їх з повітряних зміїв або з даху будинків. Так він дійшов важливого висновку: льотчик повинен мати при собі легкий і міцний парашут – зовсім невеличкий і в складеному стані.

Одного дня Котельников випадково побачив, як у театрі одна дама дістає з маленької сумочки велику шовкову шаль, і це підказало йому: тонкий шовк – найкращий матеріал для парашута, що складається!

27 жовтня 1911 Котельников подав у Комітет з винаходів заявку на патент. Його питання розглядала особлива комісія, яку очолював начальник повітряно-плавальної служби Російської армії генерал-майор Олександр Кованько. Гліб Євгенович розповів про свій винахід, пояснив, як він діє, але генерал перебив його: «Все это прекрасно, но вот тут какая штука. Не кажется ли вам, что от удара при раскрытии парашюта у спасающегося оторвутся ноги?».

Комісія забракувала винахід, наклавши резолюцію: «за ненадобностью». Патент Котельников теж не отримав. Він не відступив і твердо вирішив добитися на батьківщині офіційних іспитів.

2 червня 1912 р. провів іспити парашута на міцність матеріалів і перевірив силу спротиву купола. Для цього прикріпив свій пристрій до буксирувальних гаків автомобіля. Розігнавши машину до 75 км/год, конструктор смикнув спускове кільце. Парашут миттєво розкрився, а автомобіль одразу зупинився силою спротиву повітря. Конструкція повністю витримала, пошкоджень строп і матерії не було виявлено.

До речі, зупинка автомобіля наштовхнула конструктора на думку про розробку повітряного гальма для літальних апаратів під час посадки. Пізніше він навіть розробив експериментальний зразок, однак «авторитетные умы» з Військово-інженерного управління заявили Котельникову, що його черговий винахід не має майбутнього. Багато років по тому повітряне гальмо як «ноу хау» було запатентовано в Сполучених Штатах.

Іспити парашута призначили на 6 червня 1912 неподалік Петербурга. Після того як аеростат піднявся на висоту 200 м, льотчик перерізав мотузку, і манекен стрімко полетів униз головою. Присутні на полі глядачі, затамувавши подих, наставили в небо десятки біноклів. І раптом побачили білий купол парашута. «Раздалось «ура!», и все побежали, чтобы поближе увидеть, как парашют опустится. Ветра не было, и манекен встал на траву ногами, постоял так несколько секунд и затем только упал». Парашут скидали з різних висот ще кілька разів, і всі експерименти пройшли вдало.

На місці випробувань було багато льотчиків, кореспондентів з різних газет і журналів, іноземців. Наступного дня більшість друкованих видань вийшли з повідомленнями про вдалі іспити нового авіаційного пристрою, що винайшов талановитий російський конструктор.

Однак Військово-інженерне управління ніяк не відреагувало на цю подію. Ще кілька місяців Котельников добивався дозволу провести іспити вже з літака. Експеримент був успішно проведений у Гатчині 26 вересня 1912, однак і він не змінив ставлення військових бюрократів до парашута. Більш того, прийшла резолюція від самого Великого князя Олександра Михайловича: «Парашюты вообще-то вещь вредная, поскольку летчики при любой грозящей им опасности будут спасаться на них, предоставляя машины гибели. Мы ввозим самолеты из-за границы, и их следует беречь. А людей найдем, не тех, так других!».

Узимку 1912–1913 парашут РК-1 (російський, Котельникова, модель № 1) був представлений комерційною фірмою «Ломач и К°» на конкурс у Парижі і Руані. 5 січня 1913 студент Петербурзької консерваторії Володимир Оссовський уперше стрибнув з парашутом РК-1 в Руані, з 60-метрової відмітки моста, перекинутого через Сену. Парашут спрацював блискуче. Російський винахід отримав визнання і патент (№ 438612) за кордоном. А царський уряд згадав про парашут Котельникова лише з початком Першої світової війни.

Після того як у Росії з’явились важкі бомбардувальники «Илья Муромец», попит на рятувальні засоби значно зріс. Врешті Військове міністерство звернулося до Котельникова із замовленням виготовити партію парашутів РК-1 – 70 штук. Конструктор енергійно взявся за роботу. Парашути були виготовлені в строк, однак на заваді їх застосування став більшовицький переворот 1917. І лише після Громадянської війни, з розвитком авіації, радянська влада розпочала серійний випуск парашутів РК-1 Котельникова.

У серпні 1923 р. конструктор запропонував нову модель з напівм’яким ранцем, що отримала назву РК-2. Її демонстрація в Науково-технічному комітеті СРСР показала чудові результати, було прийнято рішення виготовити дослідну партію. Однак винахідник уже носився зі своїм новим дітищем. Модель РК-3 абсолютно оригінальної конструкції (1924) була першим у світі парашутом з м’яким ранцем.

Окрім конструкторської діяльності Котельников займався ще й громадською роботою. Своїми знаннями і досвідом допомагав аероклубам, виступав з лекціями на тему історії створення рятувальних засобів для авіаторів. 1926 у зв’язку з віком (конструктору виповнилося 55) Гліб Євгенович відійшов від розробок нових моделей, передав усі свої винаходи в області авіаційних рятувальних пристроїв у дар радянському уряду. Натомість «за выдающиеся заслуги конструктор был награждён орденом Красной Звезды».

З початком Німецько-радянської війни Котельников опинився в оточеному ворогом Ленінграді. У вкрай важкому стані його евакуювали в Москву після першої блокадної зими. Помер винахідник 22 листопада 1944 р. Його могила на Новодівочому кладовищі сьогодні є місцем паломництва парашутистів. І не дивно. За великим рахунком, винахід Котельникова врятував за сто років десятки й десятки тисяч життів.

У Полтаві, в центрі міста, на будинку по вулиці Соборності, де свого часу розташовувалося Акцизне управління і квартира Котельникова, на його честь спорудили міні-меморіал з погрудним рельєфним зображенням.

Остроградський Михайло Васильович

Остроградський Михайло Васильович (1801–1862) – видатний український математик, спеціаліст з аналітичної і небесної механіки, математичного аналізу і математичної фізики, гідромеханіки і балістики. Він досяг вершин світочів математичної думки і ще за життя, – що в історії буває надзвичайно рідко, сучасники визнали його генієм.

Український математик, механік і фізик Михайло Васильович Остроградський народився 12 (24) вересня 1801 р. у селі Пашенному Кобеляцького повіту Полтавської губернії (нині – с. Пашенівка Козельщинського району Полтавської області). То було четверте дитя у збіднілій дворянській родині, яка належала до знатного козацько-старшинського роду Остроградських, що п’яте покоління виходив від бунчукового товариша Івана Остроградського; жив той у XVII столітті.

Свого часу батько Михайла, Василь Іванович Остроградський, служив в Александропольському гусарському полку, а, звільнившись, трудився дрібним чиновником. Сорокарічним вийшов він у відставку в чині колезького асесора та оселився у власному маєтку, де мав 270 душ кріпаків. Мати, Ярина Андріївна Устимович походила з дому Сахно-Устимовичів. Її батько, Андрій Васильович, належав до гілки козацько-старшинських родів, відомих на Полтавщині від середини XVII століття, і, подейкували, доводився родичем гетьману Війська Запорозького, голові Гетьманщини на Лівобережній Україні (1727–1734) Данилі Апостолу.

Дитинство Михайлика минуло у рідній Пашенній. І батьківська хата із крихітними віконцями майже нічим не відрізнялася від селянських мазанок під солом’яними стріхами, лише варто було в уяві прибрати дві пари колон біля входу. На відміну від старшого брата Йосипа , молодшого брата Андрія та двох старших сестер – Олени та Марії, із самого малку у хлопчика прокинувся інтерес до арифметики. Користуючись мотузкою та тягарем, обчислював він, переказували, різні предмети: пари возів, висоту паркану, кількість дерев, довжину та ширину ярів, глибину криниць, розміри крил у вітряків. Особливо цікавили Михася всілякі механізми, як-то водяний млин, тоді як ігри тісна баба та довга лоза – ні.

Особливих статків не маючи, батько віддав малого до пансіону при Полтавській губернській гімназії, до так званого Будинку виховання зубожілих дворян. Наглядачем там служив відставний драгунський штабс-капітан, а заразом відомий український письменник Іван Петрович Котляревський. Одним із перших він звернув увагу на математичні здібності хлопця. Бо, як вихователь, батько новомодної «Енеїди» (1808) дотримувався педагогічних підвалин, закладених проєктом українського письменника-просвітника Василя Васильовича Капніста (1758–1823), котрий певний час виконував обов’язки директора училищ Полтавської губернії.

Восени 1809 р. Михась Остроградський вступив до Полтавської гімназії. І почала діяти патріархальна традиція: за тебе суспільство визначало, ким стати… За давнім дворянським звичаєм, восьмирічного школярика зарахували на службу до канцелярії полтавського цивільного губернатора з чином губернського реєстратора, звідти перевели до Роменської поштової контори, аби незабаром призначити колезьким реєстратором Полтавської губернської поштової контори.

Жвавої меткої вдачі хлопчина, котрий звик до вільготного життя у батьківському маєтку, особливої старанності у навчанні не виказував. Попри незаперечний талант до точних наук, штанці у чиновниках просиджувати він не бажав, бо мріяв стати… військовиком. Скажемо прямо, для цього Михась Остроградський мав фізичні дані – міцне здоров’я, богатирську статуру, твердий характер, залізну волю, вміння блискавично орієнтуватись у ситуації.

Батько, Василь Іванович Остроградський самодуром не був, але бажав, аби у сина всі клепки стояли в голові, тож у 1809 р. відвіз Михася до Полтави, де влаштував у губернську гімназію. За сприяння генерал-губернатора, князя Олексія Борисовича Куракіна навчальний заклад відкрився за рік до того, і до класу 1809–1810 рр. директор Іван Дмитрович Огнєв прийняв лише 19 школяриків. Становлення національної освіти давалося багатотрудно. На рік із державної казни Російська імперія виділила Полтавській гімназії – на господарські потреби – 30 рублів, тоді як платня першого закононавчателя, настоятеля Стрітенської церкви, протоієрея Дмитра Стефанського за уроки Закону Божого у 2–3 класах складала… 75 рублів.

Коли через два роки в губернській гімназії довелося відкрити четвертий клас, учням забракло лав, а вчителям – амвонів (столів). Амвонам не дивуйтеся, усі старші вчителі Полтавської гімназії вийшли з духовного звання, як-то: викладач історії, географії та статистики Олексій Семенович Рождественський, математики і фізики – Пилип Іванович Єфремов, філософії та словесності – Павло Дмитрович Сочава, природної історії – Михайло Ісакович Спаський. Ось чому гімназисту Михайлу Остроградському казенна наука не вкладалась у голові, а, знай, марилася кар’єра офіцера.

Урешті-решт, роки шкільної лави минули. У 1816 р. юнак отримав свідоцтво про закінчення Полтавської гімназії і намірився робити військову кар’єру. Коли з батьком вони уже вирушили до Санкт-Петербурга, де Михайло мав вступити у лейб-гвардійці, то дорогою заїхали на гостини – побачитись у Чернігові з впливовим дядьком, відставним полковником Андрієм Федоровичем Лук’яновичем (1776–1852). Усе знаючи про солдатчину, добрий знайомий Івана Котляревського і Тараса Шевченка, котрий ще сім років тому командував Олександрійським полком, вислухав родичів і намовив Михайла Остроградського вступати… до Харківського університету.

Ось так непередбачувано, у вересні 1816 р. 15-річний Михайло Остроградський став вільним слухачем Харківського університету, а від 27 серпня 1817 р. перевівся у своєкоштовні студенти фізико-математичного факультету. Цікавість до точних наук поглибив у юнакові ад’юнкт по кафедрі чистої математики Андрій Федорович Павловський (1789–1857), котрий викладав студентам алгебру, геометрію, тригонометрію і конічні перетини. Щоправда, стійкий інтерес до науки прокидався без поспіху. Був період, коли у 1818 р. студент майже рік жив у батьків у селі Пашенному, визначаючись із життєвим вибором. Ось коли остаточно хлопець вирішив присвятити себе прикладній математиці та свідомо повернувся до Харкова, де кілька місяців 1818 р. жив на квартирі А.Ф.Павловського.

Від фахової освіти Михайло Остроградський відчував величезне захоплення і дивував викладачів успіхами. Цьому сприяло знайомство та зближення із ректором (1813–1820) Харківського університету, професором Тимофієм Федоровичем Осиповським, котрий викладав на кафедрі прикладної математики і читав студентам курси математики, механіки, оптики та прикладної астрономії.

Відтоді навчався син колезького асесора гарно. За допомогою старших дорадників із справжньою пристрасністю Михайло осягав великі наукові ідеї. Як найкращого випускника 1820 р., студента відзначили науковим ступенем кандидата наук.

Однак реакційна частина харківської професури, користуючись казуїстикою, домоглася позбавлення юнака атестата кандидата наук. Домагаючись спра¬ведливості юнак складає необхідні іспити втретє і 30 квітня 1821 Рада присуджує йому вчений ступінь кандидата наук. Однак міністр духовних справ і народної освіти не затвердив рішення Ради і йому запропонували складати іспити вчетверте. Мотивувалося це його «вільнодумством» і невідвідуванням лекцій із богослов’я.

Обурений Михайло відмовився не тільки ще раз складати іспити, а й від диплома університету з вимогою викреслити його ім’я зі списків колишніх студентів. Здавалося б усе втрачено, кар’єра зруйнована. Однак талановитий юнак їде навчатися до Парижа, де на нього звертає увагу сам П’єр Симон Лаплас, творець «небесної механіки». Вже у 1825 році, не приховуючи свого захоплення, Лаплас писав: «Остроградський наділений великою прозорливістю і є прекрасним знавцем аналізу нескінченно малих величин...». У Парижі він слухав лекції видатних французьких математиків А. Ампера, О. Коші, П. Лапласа, С. Пуассона, Ж. Б. Фур’є тощо, під їх керівництвом Остроградський почав свій шлях у математику.

Працював переважно у Франції та Росії. З 1828 р. професор вищих шкіл у Петербурзі. Учень Лапласа, Ампера. Викладач Колегії Анрі IV (Париж), професор Петербурзького університету та Морського кадетського корпусу, Інституту корпусу інженерів шляхів сполучення (з 1830 р.), Головного педагогічного інституту (з 1832 р.), Головного інженерного училища (з 1840 р.), Головного артилерійського училища (з 1841 р.). член Петербурзької АН (з 1830, у віці 29 років), Паризької (з 1856 р.), Римської й Туринської Академій наук). З 1830 року екстраординарний, 1831 року – ординарний академік СПб АН.

Перелік друкованих робіт вченого налічує понад 100 публікацій. Більша частина наукових праць Остроградського належить до його улюбленої дисципліни – аналітичної механіки. Він працював у різних напрямках цієї науки: теорії тяжіння, теорії коливань пружного тіла, гідростатики та гідродинаміки, загальної теорії удару. Його праці вирізняються нестандартністю рішення, оригінальністю, глибиною думки. Він зробив значний внесок у розвиток математичної фізики, математичного аналізу, теоретичної механіки, теорії чисел, алгебри, теорії ймовірності, балістики. Важливих результатів досяг Остроградський у галузі математичного аналізу. Вчений знайшов формулу зв’язку інтегралу по об’єму з інтегралом по поверхні, відому в науці як «формула Остроградського». В усіх його роботах головна увага концентрувалася не на вирішенні окремих задач, а на встановленні узагальнених теорій.

Критерієм цінності наукової роботи Остроградський завжди вважав практику. Небагато можна назвати видатних математиків світу, чиї теорії так широко використовувалися б на практиці, як ідеї Остроградського. Наукові досягнення Остроградського високо цінували сучасники, він був почесним членом багатьох академій наук світу. Його було обрано академіком Імператорської академії наук у Петербурзі і почесним доктором Віленського і Гельсінгфорського університетів, у 1834 році – членом Американської, у 1841 році – Туринської, у 1853 році – Римської та у 1856 році – членом-кореспондентом Паризької академій наук.

Помер Михайло Васильович Остроградський несподівано. Сталося це 20 грудня 1861 р. (1 січня 1862 р.) від паралічу легенів у будинку його товариша Петра Павловича Старицького, на вулиці Сковороди, 7, у Полтаві. Сталося це дорогою із рідного Пашенного до Харкова, куди вчений прямував на лікування; із несподіваним наривом на спині, що перетворився на відкриту рану, належало щось негайно вчинити. Останні миті життя земного українського геометра була воістину християнськими. Як засвідчив священник Є. І. Ісаченко, смертельно хворий причастився і останнім рухом слабкої руки осяяв себе хресним знаменням.

Михайло Остроградський був прекрасним педагогом. Вищі спеціальні навчальні заклади вважали за честь мати його у себе професором.

Видатні дослідження Остроградського, багаторічна плідна педагогічна діяльність і створення найпередовішої наукової школи принесли йому заслужену славу найвидатнішого математика свого часу... Слава Михайла Остроградського була такою гучною, що коли молоді науковці виїжджали за кордон вчитися, то їм бажали: «Ставай Остроградським».

Серед творінь великих подвижників від науки праці Михайла Остроградського ще довго залишатимуться не почесними архівними експонатами, а дійовим інструментом пізнання глибинних закономірностей природи.

У 2001 році ЮНЕСКО внесла Михайла Остроградського до переліку видатних математиків світу.

Підготувала редактор І категорії В. Л. Яременко
за матеріалами інтернет-сайтів

Місто Гадяч – батьківщина М. П. Драгоманова

«Кожний, хто йде служити народу,
тим самим надіває на себе терновий вінець»

180 років тому 18 вересня 1841 року, у м. Гадяч, що на Полтавщині, народився український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч Михайло Петрович Драгоманов. Батьки Петро Якимович та Єлизавета Іванівна Драгоманови – дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...» – згадував пізніше Михайло Петрович.

З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії (нині – Науковий ліцей № 3 Полтавської міської ради). М. Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо».

Восени 1859 року М. Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з’являються значно ширші й більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше та живіше ознайомлюватися з тими суспільними й політичними процесами, що постійно зароджувалися в неспокійному студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного та громадського життя, де молодий і запальний студент намагався встигати й органічно поєднувати процес навчання із практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої.

Закінчивши в 1863 р. історико-філологічний факультет Київського університету, він розпочав свою викладацьку діяльність.

М. Драгоманов брав активну участь у громадсько-політичних і культурних ініціативах Київської Громади, до складу якої входила ціла плеяда українських громадських діячів, науковців, письменників і митців, зокрема, Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павло Чубинський, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Павло Житецький, Олександр Русов та ін. Разом з іншими «старогромадівцями» він став членом Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (1873–1876).

Політична та громадська діяльність

Етапним у справі становлення М. Драгоманова як політичного та громадського діяча став його виступ над труною Шевченка в Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець», – слова, сказані тоді ще юним промовцем: виявилися пророчими. У 1863 р. М. Драгоманов стає членом Громади. Такі об’єднання виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури, народного побуту, права. Пізніше, у 70-х рр., з’явилися нові, молоді, Громади, у статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням». У 1871 р. Київський університет відряджає М. Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М. Драгоманова посідає Галичина. Він був одним із перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне М. Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх із наочним західноєвропейським досвідом. Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М. Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Звільнений з університету за політичну неблагонадійність, учений виїхав спершу до Відня, а потім – до Женеви, де заснував безцензурну друкарню та очолював соціалістичний осередок, сформований з української політичної еміграції. Прогресивний громадсько-політичний збірник «Громада» М. Драгоманов створив у Женеві восени 1876 р. Було видано п’ять томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України та її народу, його духовних починань та устремлінь до свободи й рівності серед світової спільноти. Із другої половини 80-х рр. М. Драгоманова запрошують до співпраці ряд провідних видань Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні, за свідченням І. Франка, стало останньою і, мабуть, найбільшою радістю в житті Драгоманова.

Літературознавчі погляди М. Драгоманова

М. Драгоманов у своїх наукових і літературно-критичних працях 70–90-х рр. («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873–1874 pp.; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893— 1894 pp.; «Святкування роковин Шевченка в «руському обществі», 1873 p.; «Війна з пам’яттю про Шевченка», 1882 р.; «Т. Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 р. та ін.) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя. Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних та естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М. Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури. Одним із перших в українському літературознавстві М. Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX ст. Цікавою є сама концепція реалізму в естетиці М. Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об’єктивного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад О. Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, тоді як художня творчість вимагає «виводити на сцену існуючі, а не видумані особи й становище». Досягнення реалізму в українській літературі вчений пов’язував із творчістю Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, частково Юрія Федьковича. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу.

Публіцистична та видавнича діяльність

Зв’язки М. Драгоманова з іншими громадівцями представлені виданням «Архів Михайла Драгоманова. Т. 1. Листування Київської Старої Громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.), що складає том 37 Праць Українського наукового інституту у Варшаві, який діяв упродовж 1930–1939 рр. Тут подано листування Михайла Петровича з подружжям Антоновичів, М. Лисенком, М. Старицьким, В. Беренштамом, Т. Лебединцевим, Є. Трегубовим, О. Кістяківським.

У 1874–1875 рр. в Києві вийшла у світ знакова для українства книга – двотомник «Исторические песни малорусского народа», який підготував М. Драгоманов у співавторстві з В. Антоновичем. Цьому виданню присвячена публікація академіка Михайла Грушевського в журналі «Україна» (1924, № 1–2) з нагоди 50-річчя появи «Исторических песен».

Наступна група видань представляє женевські праці М. Драгоманова: «Турки внутренние и внешние» (1876), «Внутреннее рабство и война за освобождение» (1877), «Вниманию социалистов-эмигрантов из России» (1880), «Историческая Польша и великорусская демократия» (1882), «К биографии А. И. Желябова» (1882), «Народная воля» о централизации революционной борьбы в России» (1882), «Восемнадцать лет войны чиновничества с земством» (1883); останні три є відбитками з «Вольного слова» – газети російської соціалістичної еміграції.

Проблемам суспільно-політичного та культурного розвитку українців присвячена праця М. Драгоманова «Вольный Союз – Вільна Спілка. Опыт украинской политико-социальной программы» (1884), а також більш ранні україномовні студії «Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії» (1877) та «Нові українські пісні про громадські справи (1764–1880)» (1881) – обидві надруковані «драгоманівкою» – правописом, що поширювався в Україні наприкінці ХІХ століття й автором якого був М. Драгоманов.

М. Драгоманов відомий як засновник і видавець українського громадсько-політичного та науково-літературного збірника «Громада», п’ять випусків якого вийшли в Женеві протягом 1878–1882 рр. У 1880 р. збірник було реорганізовано в журнал; через фінансову скруту побачили світ лише два його номери. «Громада» стала першим в історії української преси безцензурним виданням. Участь у підготовці до друку та розповсюдженні збірника брали відомі представники української інтелігенції як Надднірянщини, так і Галичини – Антін Ляхоцький (Кузьма), Сергій Подолинський, Остап Терлецький, Федір Вовк, Микола Зібер, Микола Ковалевський, Олександр Черепахін, Михайло Павлик та Іван Франко. Тут публікувалися праці самого М. Драгоманова та матеріали, підготовлені іншими авторами. Окрім того, М. Драгоманов був упорядником «Листка Громади» – свого роду інформаційного додатку до збірника.

Михайло Петрович виступив видавцем поетичної спадщини Т. Г. Шевченка. Насамперед, це мініатюрний «Кобзар», який вийшов із друкарні «Громади» в 1878 р. тиражем у 1 000 примірників. Передмову до нього написали Ф. Вовк та А. Ляхоцький; допомогу в реалізації ідеї надали М. Павлик і С. Подолинський. Збірка містила двадцять поезій Т. Шевченка, заборонених російською цензурою. Розмір книжечки 5,5х8,5 см не був випадковим: він співпадав із форматом пакунку цигаркового паперу фірми «Awadi», який вироблявся в Європі та ввозився, зокрема, і до Росії. Під виглядом пакунків цигаркового паперу здійснювалося транспортування примірників «Кобзаря» в Наддніпрянську Україну.

У Женеві побачила світ поема Т. Шевченка «Марія» зі вступним словом та коментарями М. Драгоманова – спершу українською мовою, переданою латинським шрифтом (1882), невдовзі – у перекладі російською (1885). У Швейцарії М. Драгомановим було видано 112 назв книг і брошур безцензурного друку, у тому числі 37 українською мовою.

Женевський період активної видавничої роботи М. Драгоманова висвітлено у збірнику «З починів українського соціалістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток» (1922), підготовленому М. Грушевським у Відні. Тут М. Грушевський, окрім своєї однойменної розвідки, вмістив спогади про М. Драгоманова німецького соціал-демократа Е. Бернштейна й окремі праці М. Драгоманова та С. Подолинського.

Останні шість років свого життя М. Драгоманов провів у Болгарії. у 1889 р., прийнявши запрошення тамтешнього уряду, він став професором щойно заснованої Вищої школи в Софії (згодом – університету).

Виважений і проникливий політик М. Драгоманов мучився тією задушливою атмосферою в суспільстві, що склалася на теренах Російської імперії у ставленні до національних меншин. «Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», – так свідчила Леся Українка про останні дні життя свого дядька. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти 20 червня 1895 року обірвала життя великого вченого та громадського діяча. Похований М. Драгоманов у Софії.
Ім’я М. Драгоманова асоціювалося у свідомості прогресивної громадськості з боротьбою слов’янських народів за свободу, автономію, братерство. Михайло Петрович вірив, що, здобувши самостійність, українці займуть достойне місце серед народів світу, адже відсутність незалежності «є головною причиною тієї хвороби, котра під’їдає всі зусилля українського народу».

Створено за матеріалами:

• https://dragomanov.if.npu.edu.ua/dragomanovs-biography
• Шаров І. Ф. 100 видатних імен України / І. Ф. Шаров. – Київ : Вид. дім «Альтернативи» 1999. – С. 137–142.
• http://www.nbuv.gov.ua/node/2185

Матеріал підготувала провідна адміністраторка даних бібліотеки ПУЕТ І. В. Полонська

Вождь індіанців із Диканського району

Даценко Іван Іванович народився 29 листопада 1918 року в селі Чернечий Яр Диканського району Полтавської області в селянській родині. Навчався в місцевій середній школі. У 1937 році закінчив Писарівщинський зооветеринарний технікум і був призваний до лав Радянської Армії. У 1940 після закінчення Першого Чкаловського військового авіаційного училища льотчиків ім. К. Є. Ворошилова служив у 93-му дальньобомбардувальному авіаційному полку. На фронті із червня 1941 року, літав на дальніх бомбардувальниках Іл-4. На початок серпня 1943 року здійснив 213 бойових вильотів, відзначився в боях за міста Сталінград та Орел.

За зразкове виконання завдань командування зі знищення живої сили та техніки ворога й виявлені при цьому мужність і героїзм Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 вересня 1943 року гвардії старшому лейтенанту Даценку Івану Івановичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна й медалі «Золота Зірка» (№ 1733). Раніше він був також нагороджений орденом Червоного Прапора (31.12.1942) та медаллю «За оборону Сталінграда» (22.12.1942).

19 квітня 1944 року під час виконання бойового завдання з бомбардування залізничної станції Львів-2 був збитий. Це був останній бій Івана Даценка.
За офіційними даними Даценко Іван Іванович досі вважається зниклим безвісти 19 квітня 1944 року.

Понад десять років присвятив вивченню фактів біографії Івана Даценка його однополчанин Олександр В’ячеславович Щербаков. Згідно з найбільш розповсюдженою сьогодні версією, яка ґрунтується на його дослідженнях 19 квітня 1944 року Іван Даценко зміг вистрибнути з охопленого вогнем літака. Приземлившись на ворожій території, потрапив у полон. Утік, дістався своєї частини. Був заарештований «Смершем», визнаний зрадником, відправлений до Сибіру. Звідти втік теж і, напевно, дістався до Канади через Аляску.

За іншою версією, якої дотримується інший дослідник біографії Івана Даценка, кандидат історичних наук Володимир Михайлович Семенов, після втечі з німецького полону, Даценко скоріше за все потрапив до американської зони окупації Німеччини. За Потсдамською угодою всіх полонених союзники повинні були повернути Радянському Союзу. Іван Іванович уникнув відправлення на Батьківщину й невідомим для нас шляхом потрапив у Канаду. Там працював на околиці Монреаля на різних роботах. В одному з поселень індіанців йому припала до вподоби смаглява індіанка, яка відповіла взаємністю. Іван Іванович звернувся до вождя племені із проханням віддати йому дочку за дружину. Вождь дав згоду, але за умови, що він стане чле¬ном племені, а після його смерті – вождем, тому що в нього не було синів. Після деякого вагання І. Даценко погодився.

У 1967 р. радянська делегація партійних працівників, діячів культури на чолі із членом ЦК КПРС А. Полянським побувала на Всесвітній виставці «ЕКСПО-67» у Монреалі (Канада). У складі делегації був народний артист Махмуд Есамбаєв. На одному з концертів він виступив із кращим своїм номером «Танець вогню». Зачарований його віртуозною майстерністю прем’єр-міністр Канади Лестер Пірсон запитав Махмуда, який би він хотів отримати подарунок. На що той відповів: «Я б хотів побачити, як живуть у вас індіанці й подивитись їхні танці». Наступного дня радянську делегацію запросили до резер¬вації, де жило плем’я індіанців, яке входило в союз ірокезів.

Разом з іншими гостями Махмуд зайшов в один із найбільших вігвамів і був зачарований тим, як було обставлено помешкання: списи, томагавки й інша зброя. З’явився вождь племені: високий, міцний, статний, іще моложавий індіанець, весь укритий татуюванням і розмальований бойовими фарбами. Голову вождя прикрашало різнокольорове пір’я. Хоча на ньому були прикраси, екзотичне вбрання, але це не могло приховати військової виправки. Есамбаєв звернувся до перекладача: «Скажіть вождю, що він дуже красивий». На що вождь чистісінькою українською мовою відповів: «Здоровенькі були, прошу до мене в гості».

У подальшому вождь розмовляв із радянською делега¬цією російською мовою, з перекладачем – англійською, а зі своїми одноплеменцями – їхньою мовою. Вождь покликав свою дружину й щось їй сказав, після цього на стіл були поставлені галушки й українська горілка (він заздалегідь знав, що приїде радянська делегація).

Випили, закусили і вождь запитав: «А українські пісні ви знаєте?». І сам красивим баритоном затягнув «Розпрягайте хлопці коней та лягайте спочивать...». Дружина, діти й члени делегації підспівували. Хтось запитав: «Хто ж ви такий?». Вождь відповів: «Я Іван Іванович Даценко з-під Полтави». Індіанці дали своєму вождеві ім’я Той, Що Пронизує Вогонь, його англійське ім’я й прізвище – Джон Маккомбер.

Про те, що вождь індіанського племені Іван Даценко не лише виходець із Радянського Союзу, а ще й Герой Радянського Союзу, льотчик, Есамбаєву розповів професор Монреальського університету. На прощання вождь попросив членів делегації вислати краєвиди милої його серцю України, Полтавщини.

На початку 80-х рр. Махмуд Есамбаєв дав невелике інтерв’ю журналу «Советский экран», де розповів про зустріч із вождем племені ірокезів, який родом з Укра¬їни, але прізвища не назвав.

Через декілька років кореспондент газети «Труд» зустрівся з Махмудом Есамбаєвим і більш докладно розпитав про випадок у Канаді: про зустріч із загадковим вождем. Цього разу артист назвав його ім’я та прізвище і ска¬зав звідки той родом. Виявилося – з Диканьки, що під Полтавою. Опублікований нарис став відомим широкому загалу громадян СРСР.

Сестра Івана Даценка Дарина Іванівна все життя чекала старшого брата, вона без експертизи впізнала його в індіанському вождеві на фото, присланих Есамбаєвим. У клопотах із розшуку їй допомагала дочка Ольга Василівна Рубан. У 2001 році вона звернулася за допомогою до програми «Чекай на мене» із проханням дізнатися про долю свого дядька, а 13 травня 2002 року вийшла в ефір перша телепередача, присвячена долі Івана Даценка. Ігор Кваша та команда програми змогла знайти ряд документів, які підтверджували, що той, Що пронизує вогонь та Іван Даценко – одна особа.

Починаючи із 2002 р. протягом двох років було проведено декілька телепередач. У результаті пошукової роботи знайдено понад 20 чоловік, які знали І. Даценка по службі й тих, які бачили його в Канаді.

Ользі Василівні за її запитом прийшла відповідь із Канади, з представництва Українського Червоного Хреста, в якому їй повідомили, що в резервації Канауейк живе Джон Маккомбер, тільки він син того Джона Маккомбера, вождя племені, який, на жаль, помер. Дати народження Івана Даценка і Джона Маккомбера збігаються – 1918 рік. У нього двоє дітей – син Джон і дочка з не зовсім типовим для індіанки ім’ям – Ніна.

Однак, за словами індіанського сенатора, племінниці Івана Даценка буде непросто встановити з ними контакт. В індіанців ставлення до вождя як до Бога. Їхня віра не передбачає таких понять, як вождь-українець. Тим більше, якщо вождь племені дійсно чужинець, у цьому ніхто не захоче визнавати невідомим людям з України, про країну яких вони не мають ні найменшого уявлення.

Але Ольгу Рубан не зупиняють усі ці перешкоди. Якщо навіть дядька немає в живих, то Ольга Василівна повинна виконати наказ своєї матері, рідної сестри Івана Даценка, – покласти на його могилу жменю рідної землі. Вона серцем відчуває, що її індіанські родичі не відмовлять їй у зустрічі. Адже внучка Ніна не випадково має те ж ім’я, що і бабуся Героя Радянського Союзу. Можливо, тим самим дядько хотів указати, як знайти відсутню гілку родинного древа.

У 2010 році вийшла у світ художньо-документальна повість Олександра Щербакова «Небо і земля Івана Даценка» про надзвичайну долю льотчика з-під Диканьки. Базуючись на історичних фактах, у книзі автор органічно поєднав документальні свідчення та художню вигадку. У тому ж році книга Олександра Щербакова отримала ІІ місце в номінації «Найкраще прозаїчне видання» конкурсу «Найкраща книга Полтавщини».

19 січня 2012 року вийшов на екрани художній фільм режисера Михайла Іллєнка «Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь», в якому описано неймовірну долю Івана Додоки, хлопця з Полтавщини, прообразом якого став Іван Даценко. Український блокбастер отримав Гран-Прі ІІІ Київського Міжнародного кінофестивалю за найкращий повнометражний художній фільм.

Джерело: мережа інтернет
Матеріал підготувала: провідний бібліотекар відділу обслуговування бібліотеки ПУЕТ Тимченко Л.О.