29 | 02 | 2020
ВДС бібліотеки
Послуги бібліотеки
Інституційний репозитарій

URAN

Контроль якості та безпечності харчової продукції
Головна Моя рідна Полтавщина Видатні діячі з Полтавщини
Останні виставки
Останні новини
Видатні діячі з Полтавщини
Борис Мартос – творець української кооперації PDF Друк e-mail
Четвер, 30 січня 2020, 10:56

Борис Мартос – творець української кооперації

boris martos

Громадсько-політичний діяч, вчений економіст, кооператор та педагог, очільник українського уряду часів Директорії – усе це, один з найосвіченіших діячів своєї доби, Борис Мартос. Він з того давнього і славного козацького роду, який дав світові полкового обозного Лубенського полку Павла Мартоса, письменника і секретаря графа Кирила Розумовського Івана Романовича Мартоса, а також історика Олексія Романовича Мартоса та  поміщика й видавця першого Шевченкового «Кобзаря» Петра Івановича Мартоса. І, звісно ж, – визначного скульптора Івана Петровича Мартоса.

Борис Миколайович Мартос народився 20 травня 1879 р. у м. Градизьк на Полтавщині (зараз селище міського типу Глобинського району Полтавської області). У 1897 р. Б. Мартос зі срібною медаллю закінчив у Лубнах класичну гімназію, згодом вступив до Харківського університету на математичний відділ. Під час навчання в університеті став членом таємної Української студентської громади Харкова (з 1899 р.), яка нараховувала 12 осіб і відігравав у її діяльності провідну роль. Саме тут він знайомиться з такими видатними у майбутньому українськими громадськими діячами як Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський, Ю. Коллярд, Д. Познанський, О. Коваленко та іншими. На нелегальних шевченківських роковинах, влаштованих громадою у 1900 р., виступив з доповіддю про соціально-політичні погляди Кобзаря. Того ж року за дорученням Студентської громади, влітку, став учасником І Українського студентського конгресу у Галичині. Тут він знайомиться із особливостями місцевої кооперації та культурно-просвітницькою діяльністю українських організацій. Після повернення до Харкова підготував та виступив з доповіддю «Кооперативний і культурно-просвітній рух у Галичині». З того часу він почав серйозно цікавитися і вивчати проблеми кооперативного руху. Зі Львова він привіз також нелегальну літературу, зокрема, працю М. Міхновського «Самостійна Україна» — першу програму РУП, — та твір Д. Антоновича «Дядько Дмитро». Взимку того ж року він знов приїжджав до Львова за нелегальною літературою для РУП.

За участь у студентській демонстрації 1901 року Б. Мартос був заарештований, провів два тижні у тюрмі і був висланий на два роки з Харкова «під нагляд поліції» із забороною жити в університетських містах. У цей час на Полтавщині, куди переїхав Борис Миколайович, працювала Кооперативна комісія, створена при сільськогосподарському товаристві зусиллями О. Русова, К. Мацієвича та статистика Л. Падалки. Знайомство з останніми значно вплинуло на подальший життєвий шлях Б. Мартоса. Тут він також тісно співпрацював із Революційною українською партією (РУП), однак, як він сам згадував пізніше, не був ані засновником партії, ані її членом. Він пропагував

національні ідеї серед селянства, організовував у селах бібліотеки та влаштовував читання української літератури. Заснував кілька політичних гуртків серед учнів середніх шкіл у Полтаві і читав їм політичну економію, українську історію та літературу; займався культурно-освітньою роботою. Незважаючи на численні обшуки та допити поліції, допомагав РУП у друкуванні та розповсюдженні відозв, взяв участь у підпільній конференції Українських студентських громад у Полтаві у 1901 р. Через два роки, у 1903 р., Б. Мартос повернувся до Харкова, однак не полишив політичної діяльності, продовжуючи активно працювати в Українській студентській громаді — виступає з доповідями і рефератами. За співпрацю з РУП та допомогу у транспортуванні шрифту для нелегальної друкарні відбув піврічне ув’язнення (1903–1904 рр.), під час якого двічі оголошував голодування. Після звільнення активно включився у революційні події 1905–1907 рр.

Під час Першої російської революції вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), став одним з авторів програми партії. У роки революції Борис Миколайович виступав на мітингах, друкував відозви УСДРП, деякий час очолював збройну дружину студентів і телеграфістів на околицях Харкова і Люботина. Проводив роботу на селі серед

селян. Лише у 1908 р. йому вдалося закінчити математичний відділ Харківського університету. Наприкінці навчання Б. Мартос одружився із Марією Юріївною Кучерявенко. Тому на життя він змушений був заробляти

приватними уроками та лекціями з математики і космографії на загальних курсах Чадова у Харкові. Викладав математику на курсах землемірів, географію — на курсах Товариства торгівельних помічників, латинську мову — на Вищих жіночих курсах у Харкові та математику — у Харківській жіночій гімназії (1906–1909 рр.). На початку 1910 р. викладав географію на курсах професійної спілки прикащиків.

У 1910 р. М. Русов запропонував йому зайняти посаду асистента у Київському Комерційному інституті. Однак через заборону педагогічної діяльності Б. Мартос змушений був виїхати на Волинь, покинувши й підготовку до державних іспитів, замість яких він прослухав курс бухгалтерії. На Волині у 1909–1911 рр. Борис Миколайович працював старшим контролером статистичних робіт у відповідному відділі Волинської губернської земської управи. Цю посаду він отримав за посередництвом свого знайомого.

В. Кошового, що був директором статистичного бюро. Тут він знову близько і багато спілкується із селянами, спостерігає їх життя, заглиблюється у їх проблеми та потреби. На Б. Мартоса, як і інших представників тодішньої молодої української інтелігенції, у цей час мав великий вплив «артільний батько» М. Левитський, чия просвітницька та кооперативна діяльність сприяла розвитку національного руху у цій сфері та виховала когорту майбутніх громадських і політичних діячів України. Саме завдяки впливу М. Левитського Борис Миколайович продовжив самоосвіту не тільки у сфері кооперації, а й звернувся до вивчення суспільно-економічних наук. Особливу увагу він приділяв організації споживчих та промислових кооперативів та поширенню економічних знань серед населення. Вже наприкінці життя він згадував, що у цей період він багато часу проводив серед селян, навчаючи дітей, спілкуючись із сільською інтелігенцію. Працюючи на цій посаді Б. Мартос набув великого досвіду практичної роботи та репутації висококласного фахівця у національних кооперативних колах.

У цей час Борис Мартос отримує листа від давнього знайомого К. Безкровного, який працював у Катеринодарі на Кубані головними бухгалтером акціонерної спілки по будівництву Чорноморської Кубанської залізниці, із пропозицією про роботу. Під тиском адміністрації, з огляду на його неблагонадійність, Б. Мартос виїжджає на Кубань. До того ж тут працював і рідний брат його дружини А. Кучерявенко на ниві кооперації. Бориса Миколайовича призначають керівником фінансового відділу Управління Чорноморсько-Кубанської залізниці. На цій посаді він працював два роки — з 1911 по 1913 рр. Одночасно Б. Мартос продовжує займатися кооперативною діяльністю — входить до дирекції Кубанського кооперативного банку (1913 р.), обраний членом правління Кубанського кредитного союзу і як представник останнього неодноразово виступає на кооперативних та сільськогосподарських з’їздах, конференціях. Входить також до редколегії друкованого кооперативного органу «Союз», публікує статті з питань кооперації у кубанських часописах. Не полишає він й громадської діяльності — проводить курси для членів управ кредитних кооперативів, викладає українську мову та літературу у таємному гуртку школярів середніх класів.

Через важку хворобу на малярію у Борис Мартос знов повертається в Україну, на Полтавщину, де у 1913–1917 рр., до самої революції, працював інспектором кооперації Полтавського губернського земства, керуючи теоретичною й практичною підготовкою кандидатів на посади повітових інструкторів. Борис Миколайович готував доклади для губернських земських зборів з питань допомоги кооперативним установам, розробив план обстеження споживчих товариств на Полтавщині, керував обробкою цих матеріалів. Під його редакцією губернське земство видавало «Огляд споживчої кооперації на Полтавщині», що складався саме з цих матеріалів. Брав він участь й у заснуванні нових кооперативних організацій. За час його роботи були утворені наступні союзи: Полтавський споживчий, Полтавський кредитний, Кременчуцький кредитний, Роменський споживчий, Роменський кредитний, Переяславський кредитний та Пирятинський споживчий. Засновувалися й районні союзні об’єднання — у Костянтинограді, Кобелянську, Миргороді. Одночасно на кооперативних курсах Б. Мартос викладав теорію й історію кооперації, був учасником низки кооперативних з’їздів і конференцій.

На запрошення київських кооперативних організацій з нагоди 50-ліття української кооперації Б. Мартос читав публічні лекції у Полтаві і Києві. Був також членом кооперативного відділу полтавського «Общества сельского хазяйства». Під час І Світової війни за дорученням земства заснував «Закупочне бюро» при Полтавському губернському земстві для забезпечення місцевого населення речами першої необхідності, завідував діяльністю цього бюро. Як представник Полтавського споживчого союзу, Б. Мартос взяв участь у зборах кооперативів Харківського споживчого союзу, активно працював також на різних кооперативних нарадах та конференціях, обстоюючи ідею створення всеукраїнських кооперативних центрів. Ця активна і плідна діяльність допомогла йому набути великого досвіду й знань у загальногосподарських, фінансових і кооперативних справах.

Після Лютневої революції Б. Мартос включився до активної роботи на громадсько-політичній ниві. Вже 4–5 квітня 1917 р. у Києві на конференції УСДРП виступив як один з її лідерів. На початку червня став одним з членів президії Всеукраїнського селянського з’їзду, був обраний до Тимчасового ЦК Селянської спілки, згодом — членом Української Центральної Ради (УЦР), а з 23 червня — і Малої Ради. Виступав з доповіддю про земельне питання й на Всеукраїнському робітничому з’їзді (11–14 липня 1917 р.). У своєму виступі він підкреслював, що найбільша верства населення України — селянство — перебуває у тяжкому стані і вказував на важливе значення аграрного питання для робітництва. Як добре освічена людина, що мала великий досвід роботи на селі, зокрема в організації кооперативного руху, увійшов до першого складу Генерального Секретаріату — виконавчого органу УЦР, — обійнявши посаду генерального секретаря земельних справ.

alt

Після призначення на посаду генерального секретаря земельних справ Б. Мартос багато зусиль доклав до організації роботи секретарства та кооперативного відділу у його складі, який і очолив після залишення своєї посади. Працюючи у сфері кооперації та досконально орієнтуючись у проблемах села, Борис Миколайович стояв на позиції збереження великих розвинутих і механізованих господарствт а передачі їх сільськогосподарським артілям. Для цього, за його ініціативою, секретарство земельних справ провело обстеження таких артілей в Україні. За даними самого Б. Мартоса їх на 1917 р. виявилося 610. Для розвитку мережі артілей ним було розроблено низку інструкцій, а також організовано при секретарстві курси по земельній реформі для підготовки інструкторів, у тому числі, і для організації сільськогосподарських спілок, на яких він сам викладав. У результаті в багатьох містах вдалося влаштувати такі спілки.

За складною державною роботою протягом 1917 р. не забував Б. Мартос й про свою головну турботу — поширення та організацію кооперативного руху в Україні. У березні 1917 р. Борис Миколайович стояв у витоків створення Центрального кооперативного комітету (Коопцентру), що став вищим органом кооперації в Україні та керував його виробничою, науковою, статистично-економічною та освітньою діяльністю. Саме завдяки наполегливій праці Б. Мартоса у 1917 р. у Києві пройшли два кооперативні з’їзди. Ним був підготовлений план подальшої кооперативної роботи під назвою «Схеми дальшої господарської розбудови кооперативів». У 1918 році, у період Гетьманщини, Б. Мартос відходить від політичної діяльності і усю свою увагу та сили приділяє насиченій і плідній праці, безпосередньо пов’язаній із кооперацією. Насамперед, він читав лекції про інструкторську роботу на Вищих інструкторських кооперативних курсах ім. Доманицького, організованих весною 1918 р. Саме з цих курсів зусиллями відомого економіста М. Туган-Барановського, К. Мацієвича та Б. Мартоса у Києві створювалася вища кооперативна школа — Кооперативний інститут, який розпочав свою роботу 1 січня 1920 р. Борис Миколайович, у співавторстві із М. Туган-Барановським та К. Мацієвичем, став автором й першої програми навчання Інституту. Читає в ньому курс лекцій. Паралельно він викладає у кооперативній школі «Дніпросоюзу». У цей же час ним була підготовлена популярна брошура «Лист до земляків».

Весною 1918 р. Б. Мартос очолив організаційну комісію по скликанню Всеукраїнського загальнокооперативного з’їзду у Києві в травні 1918 р. Взяв у його роботі активну участь, виголосивши доповідь про організацію кооперації в Україні. Б. Мартос передбачав розвиток в Україні не тільки традиційних видів кооперації — споживчої, кредитної, сільськогосподарської, — а й створення мережі місцевих кооперативів першого ступеня, об’єднаних у районні, обласні та у вже існуючі центральні союзи. Борис Миколайович планував створення окремого ревізійного союзу і обласних ревізійних відділів для усіх кооперативів. Він пропонував також утворити центральний видавничий союз для задоволення культурно-освітніх потреб населення, що опікувався б спеціальними курсами, школами, клубами народними домами та університетами. Таким чином, Б. Мартос накреслив головні шляхи подальшої розбудови кооперації в Україні. На цьому з’їзді було ухвалено статут Центрального українського кооперативного комітету. А у жовтні 1918 р. на сесії Коопцентру він був обраний головою управи Коопцентру, що стала об’єднуючим центром українського кооперативного руху, що дбав про його поширення. При управі регулярно проводилися наради за участю представників центральних кооперативних організацій. Паралельно було проведено перше статистичне обстеження кооперативних організацій України. Розроблена Б. Мартосом теоретична схема організації кооперативного руху, надрукована у трудах ІІІ Всеукраїнського кооперативного з’їзду, була ухвалена останнім. Схема розмежування діяльності різних кооперативних установ побачила світ у журналі «Українська кооперація». Одночасно Борис Миколайович очолив наглядову раду «Дніпросоюзу», входив до наглядової ради «Українбанку». Як член редакційної комісії співпрацював з фаховим журналом управи Коопцентру «Українська кооперація».

Знов повернувся Б. Мартос до активної політичної роботи та праці у вищих органах української влади за часів Директорії. Він очолював міністерство фінансів у кабінеті В. Чехівського (до кінця січня 1919 р.), а згодом — в уряді С. Остапенка. Зберіг він цю посаду і після обрання його на посаду прем’єр-міністра 9 квітня 1919 р. у Рівному. 12 серпня 1919 р. була оприлюднена нова урядова декларація, що оголошувала поворот у бік парламентської демократії. Після її видання 17 серпня Б. Мартос подав заяву про відставку. 29 серпня кабінет міністрів прийняв відставку Б. Мартоса і доручив формування нового кабінету члену УСДРП, міністру внутрішніх справ І. Мазепі. Треба відзначити, що за свідченням колег, очолюючи Раду Міністрів, Б. Мартос виявив себе не тільки як економіст-теоретик, а й як практик, що набув великого досвіду у попередні роки. Це дало змогу його уряду забезпечувати діяльність як державного апарату, так і української армії у дуже складних умовах військового часу. Тому РНМ висловила йому свою подяку, а Борис Миколайович залишився на посаді міністра фінансів і працював в українському уряді ще до кінця травня 1920 р. Його зусиллями Директорія ухвалила важливий закон у сфері фінансів — закон про самостійність української валюти.

У 1920 р. Б. Мартос виїхав до Німеччини, де відвідав значні німецькі центри кооперації — Берлін, Дрезден, Лейпціг, Регенсбург, Мюнхен, Гамбург — з метою вивчення досвіду кооперативного руху, роботи різних кооперативних організацій, в тому числі й кооперативних курсів. Ця подорож дала Борису Миколайовичу змогу зібрати багатий матеріал з теорії і практики кооперації, діяльності кооперативних шкіл і курсів, що стала головною у його житті на еміграції. 1921 р. Б. Мартос з дружиною опиняється у Чехословаччині, де продовжує свою наукову, громадську та педагогічну діяльність. На базі Інституту сільськогосподарської кооперації емігрантами було засновано Українську господарську академію у Подєбрадах (сучасна Чехія), у невеликому курортному містечку у 50 кілометрах від Праги. Заняття в академії розпочалися 22 червня 1922 р. З початку її існування Б. Мартос працює у ній доцентом, керуючи кафедрами теорії кооперації та споживчої кооперації. У 1924 р. ним була захищена праця «Теорія кооперації», після чого він отримав звання професора. З 1923 по 1925 рр. він виконував обов’язки декана економічно-кооперативного відділу академії, співпрацював з її друкованим органом «Економіст». За ці роки він став автором низки підручників, що друкувалися не тільки в академічному видавництві, а й у Львові. Його наукові статті публікувалися у чеських, українських, французьких фахових журналах. Б. Мартоса також було обрано дійсним членом міжнародної наукової організації «Institut pоur les Cooperatives». Його зусиллями при Академії були засновані і діяли споживчі товариства «Україна», «Відродження» та кредитний кооператив «Єдність». При них існували крамниця та їдальня. Ці спілки стали базою для практичного навчання студентів і одночасно давали змогу поліпшити матеріальне становище як студентів, так і викладацького складу Академії.

У 1923 р. Борис Миколайович організував кооперативний кабінет при Академії, збираючи у ньому необхідні прилади та документи — статути, інструкції, звіти, фотографії, що торкалися діяльності кооперативних установ. Виконував він також роботу редактора студентського журналу «Кооперативний альманах» та часопису «Кооперативний огляд». Одночасно підготував до друку курс лекцій по будівельній кооперації. На протязі півроку був секретарем термінологічної комісії економічно-кооперативного відділу Академії. За цей час було дано визначення 600 термінам. Після ліквідації Академії Б. Мартос взяв активну участь у забезпеченні заочного навчання дисциплінам, що викладалися в установі. А для збереження наукових сил стає співорганізатором спілки її професорів. Підтримавши ініціативу професора С. Гольдельмана, він стояв у витоків створення Українського технічно-господарського університету.

У 1922–1945 рр. Б. Мартос був діяльним членом різних наукових товариств — Українського економічного товариства у Подєбрадах, Української наукової асоціації у Празі, Масарикової академіії у Празі, Міжнародного інституту кооперативних студій у Парижі, Товариства українських кооператорів. Вів активну наукову діяльність, брав участь у міжнародних конгресах, виступав з доповідями на конференціях, відбув кілька наукових відряджень: у 1924 р. — в Берліні та у 1927 р. — у Швейцарії. У 1936–1938 рр. організував кооперативний семінар у Празі для чеських кооператорів. За пропозицією Центрального Союзу чехословацьких кооперативів у 1936–1937 рр. представляв українську еміграцію у Чехословаччині на засіданнях Ліги націй у Женеві, підтримуючи вимоги української делегації. Співпрацював із дорадчим комітетом для біженців. Під час ІІ Світової війни Б. Мартос перебував у Чехословаччині. А у 1945 р. він переїжджає до Мюнхена (Німеччина), де взявся до роботи по організації Української вищої економічної школи. Після її відкриття працював у ній викладачем кількох дисциплін (політекономія, теорія кооперації, організація і практика споживчих товариств), у 1945–1949 рр. займав посаду ректора, а також керував кооперативним семінаром. Тут йому було присвоєно ступінь доктора. У 1945–1952 рр. продовжує викладацьку працю в Українському господарську інституту, який після ІІ Світової війни було переведено з Чехословаччини до Германії (місто Регенсбург у Баварії). В якості голови взяв участь в роботі І Кооперативного з’їзду у Німеччині (8–9 червня 1946 р., Мюнхен).

У травні 1958 р. Б. Мартос назавжди полишає Європу, переїжджаючи до США. Жив він в Ірвінгтоні, біля Нью-Йорку. Як дійсний член УВАН і НТШ продовжував наукові дослідження. Деякий час викладав в Українському технічному інституті у Нью-Йорку теорію кон’юнктурних хитань (1958–1960 рр.), працюючи на професорській посаді. Протягом 1958–1963 рр. читав курс історії господарства України на спеціальних курсах українознавства, виступав з публічними лекціями. А з листопада 1965 р. головує у комісії зі встановлення фактів і дат періоду українських визвольних змагань. В наступному році (1966 р.) керує ініціативним комітетом по відзначенню 50-ліття відновлення української державності. Помер Борис Миколайович Мартос 19 вересня 1977 р. на 99-му році життя у США. Незважаючи на те, що похований він був далеко від Батьківщини, на українському цвинтарі Церкви-Пам’ятника коло могил його соратників — А. Лівицького та О. Лотоцького, вона врешті-решт віддала Борисові Мартосу належне та вшанувала його пам'ять двома важливими подіями. У 2007 році біля Полтавського університету економіки і торгівлі Б. Мартосу відкрили пам’ятник, а в 2009 р. Національний банк України запровадив у обіг монету з його зображенням.

Б. Мартос залишив після себе значний науковий доробок у галузі теорії кооперативного руху та фінансової справи. З-під його пера вийшло біля десятка наукових праць. Його праці «Теорія кооперації»,  «Кооперативна ревізія», «Гроші Української держави» видавалися кілька разів різними мовами. Найвагомішою з них є монографія «Теорія кооперації», яку він захистив в Українській господарській академії і отримав звання професора. Ця книга стала навчальним посібником в усіх українських економічно-кооперативних школах за кордоном. Значний науковий інтерес має також праця Б. Матроса про грошові знаки УНР.

Детальне та ґрунтовне вивчення економічної спадщини і науково-педагогічної діяльності Бориса Миколайовича Мартоса представлене у дослідницьких розвідках, присвячених цим темам.  Зокрема, у циклі книг авторства науковців Полтавського університету економіки і торгівлі (М. В. Алімана, О.О. Нестулі, С. І. Нестулі, Ю. А. Вериги), виданому  2019 року у  рамках відзначення 140-річчя Бориса Мартоса на державному рівні: «Борис Мартос і кооперація» (монографія, у 2 кн.), «Організація й модерація зібрань у працях Бориса Мартоса», «Теорія кооперації Бориса Мартоса», «Борис Мартос і його праця про ревізію».

 
120 років тому на Полтавщині народився гуморист-петлюрівець, в’язень комуністичного ГУЛАГу Олександр Ковінька PDF Друк e-mail
Понеділок, 20 січня 2020, 00:00

120 років тому на Полтавщині народився гуморист-петлюрівець,
в’язень комуністичного ГУЛАГу Олександр Ковінька

kovinka

13 січня 1900 року у с. Плоске Полтавського повіту (нині Решетилівського району) в родині селянина-бідняка народився Олександр Ковінька (справжнє прізвище Ковінько).

Закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі. З 12 років пішов у найми, у 17 склав екстерном іспити за чотири класи гімназії. Був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві.

Під час подій Української революції 1917-21 рр. Олександр Ковінько підтримував Директорію УНР, яку очолював ще один видатний полтавець — Симон Петлюра. Вступає у повстанський антигетьманський загін. В одній із сутичок повстанців,підтримуваних Директорією з одного боку і військовими частинами Німеччини та частин гетьманату Павла Скоропадського його схопили і віддали до військово-польового суду. Од вірної смерті юнака врятувало загальне повстання проти Павла Скоропадського. А згодом новий полон, російський,денікінський: у цю білогвардійсько-російську катівню потрапив разом з Володимиром Сосюрою. 1920 року Олександр Ковінько, тоді вже член партій боротьбистів, опинився у війську Української Народної республіки, яке очолював Симон Петлюра. Нарешті, пройшовши через тортури білопольського концтабору в Познані, повернувся до Полтави.

Був секретарем сільради. Навчався на курсах інструкторів-лекторів ТСОАВІАХІМу, виступав з лекціями від цього товариства. 1926-28 навчався в Полтавському інституті народної освіти (заочно). Друкуватися почав 1926 р. — тоді з легкої руки Остапа Вишні в газеті «Селянська правда» була вміщена його гумореска «Містки та доріженьки». Друкував гумористичні оповідання та фейлетони в пресі. Творча стихія О.Ковіньки з особливою силою проявилася саме в оригінальному засвоєнні національної спадщини — народних усмішок, коротких фольклорних оповідань, у дотепних лаконічних виразах, взятих з повсякденного життя.

kovinka

6 жовтня 1934 року заарештований червоними окупантами — органами НКВС у справі «Контрреволюційної боротьбистської організації». 27-28 березня 1935 виїзною сесією Військової колеґії Верховного Суду СРСР засуджений до десяти років таборів. Відбувати покарання засланий до Магадана. Там він працював вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом на гірничо-промислових підприємствах Дальбуду. Про перебування в таборах Олександр Іванович розповідав мало. Микола Головко, журналіст та історик згадує свої прогулянки з письменником і його розповіді про ГУЛАГ — про жахливі умови, тяжку рабську працю, приниження, знущання, і розстріли за найменшу провину.

Звільнений 1947, але без права повернення в Україну, жив у Якутії. Там у 1950 заарештований удруге і повернений у Нагаєво поблизу Магадана. Аж у 1956-му Олександра Ковіньку визнали ні в чому не винним: його судово-слідчу справу припинили за відсутністю складу злочину. Після реабілітації повернувся на батьківщину, до рідної Полтави. Олександр Ковінька активно працював і на громадській ниві: був багаторічним депутатом Полтавської міськради, обирався членом Правління Спілки Письменників України.

«Однак, слід відзначити, — писав полтавський краєзнавець Петро Ротач, — що того гумору, яким відзначалися твори Ковіньки доарештантського періоду, в нього залишалося мало».

Помер у Полтаві 1985 року.

За матеріалами Інтернет-джерел підготовлено Північно-східним міжрегіональним відділом УІНП

Джерело: https://poltava.to/project/5908/

 
Віра Холодна – королева німого кіно родом із Полтавщини PDF Друк e-mail
П'ятниця, 26 квітня 2019, 11:22

Віра Холодна – королева німого кіно родом із Полтавщини

«Майбутнє екрана велике й неосяжне. І я щаслива, якщо хоч трішки можу брати участь у цій великій справі творчого розвитку кінематографа, якщо мої тіні на екрані дають хоч трішки радості людям». Віра Холодна

holodna01

 

Сьогодні хочу Вам розповісти про долю неймовірної красуні родом із Полтавщини, темноволосої з ніжною білою шкірою, великими сірими очима та надзвичайно густими довгими віями, королеви німого кіно – Віри Холодної.

Віра Холодна увірвалася в кінематограф зненацька та стала зіркою миттєво, піднявшись на недосяжну висоту мистецтва й любові пересічних громадян, затримавшись там на якийсь дивовижно невеликий час, і раптово згоріла, зникаючи назавжди в чорному небі безвісті.

Ваши пальцы пахнут ладаном,
А в ресницах спит печаль.
Ничего теперь не надо нам,
Никого теперь не жаль.

О. Вертинський

Дитячі роки

Віра Левченко народилася 5 серпня 1893 року в Полтаві. Ії батько – Василь Андрійович – закінчив відділення словесності Московського університету та приїхав у Полтаву вчителювати. Мати – Катерина Сергіївна Слєпцова – випускниця Олександро-Маріїнського інституту шляхетних дівиць. Вони по-справжньому любили один одного. Ні батько, ні мати не відрізнялися особливою красою, але їхня дочка з дитинства привертала увагу своєю зовнішністю: темні кучері, величезні сумні очі, ніжний овал обличчя…. 

holodna02

Коли Вірі було два роки, помер її дідусь, який жив у Москві, й овдовіла бабуся, Катерина Володимирівна, попросила доньку та зятя перебратися до неї. Там за підтримки родичів добробут родини налагодився. У будинку стали приймати гостей, влаштовувати вечори, на яких ( як було модно на той час) грали в шаради й «живі картини». Вірочка дуже любила брати участь у «живих картинах». Вона, як і батькі, чудово співала. Рано навчилася читати та старанно шукала у прочитаному теми для «живих картин», які за відсутності гостей «програвала» зі своїми ляльками.

holodna03

Маленькій Вірі було два з половиною роки, коли 28 грудня 1895 року в Парижі відбулася прем’єра першого фільму братів Люмьєр «Прибуття потяга». Розпочалося століття кіно. Проте родина Левченків не звернула на це найменшої уваги, вони навіть не уявляли, що їхня маленька Віронька із часом стане відомою актирисою німого кіно.

У десять років Віру віддали до відомої гімназії Перепьолкіної. Із класом Віра вперше побувала у Большому театрі – відтоді буквально «захворіла» балетом. Вона вимолила в батьків дозвіл вступити до балетного ущилища Большого театру. Ті погодилися, сподіваючись, що Віру не візмуть: вона була хоч і граціозною, але досить повною дівчинкою. Катерина Сергіївна жартома називала доньку «полтавською галушечкою», не припускаючи навіть, що із часом так називатимуть кіноактрису Віру Холодну її суперниці й запеклі критики.

Віру прийняли, завдячуючи передусім її красі: бути гарненькою для балерини не менш важливо, ніж бути граціозною. Через рік батьки забрали її з училища. На цьому наполягла бабуся, по-старомосковські вважаючи, що дівчині з шляхетної родини не місце в театрі: акторки вважалися аморальними й не були в пошані. Вірочці довелося повернутися в гімназію Перепьолкіної, а згодом зовсім забути про сцену. У 1896 році в Левченків народилася друга донька – Надія. У 1905 році помирає батько Віри від крупозного запалення легень.

У вересні 1908 року на гастролі в Москву приїхала з Петербурга Віра Комісаржевська – найвідоміша актриса того часу. Вірочка побачила її в найпопулярнішій ролі Франчески і трагедії Габріеле Д’aннунціо «Франческа да Ріміні». Повернувшись додому, Вірочка Левченко буквально захворіла грою своєї великої тезки – кілька днів ходила сама не своя, невлад відповідала, марила наяву… У ній пробудилася пристрасть до театру. Віра Левченко стала грати всі головні ролі в гімназичних постановках. Та мрія про велику сцену, здавалося, назавжди залишиться лише мрією.

Кохання на все життя

У 1910 році Вірочка закінчила гімназію. На випускному балу – Вірочка, зрозуміло виглядала, блискуче. Вона була найкрасивішою з гімназисток випуску 1910 року. На перший же танець Вірочку запросив скромний, нікому невідомий юнак, із ним вона й протанцювала увесь вечір. Незабаром вони за дружної протидії обох сімейств одружилися. Деякі друзі й знайомі засуджували настільки ранній шлюб, не розуміючи, що зустрілися із прикладом виняткової любові. Їхні почуття витримали із часом усі випробування. До самої смертної години вони залишалися вірними один одному та прекрасними батьками.

holodna04

Після весілля Віра Холодна із чоловіком і всією своєю родиною переїхала у великий прекрасний будинок. У ньому в 1912 році народилася Євгенія, а рік потому з’явилася Нонна, прийомна дочка. Життя було б сповнене щастям, якби не шалені ревнощі чоловіка. Він хотів бачити її сумлінною господинею та люблячою матір’ю їхніх дітей.

Перші кроки, перші поразки

З початком Першої світової війни Володимир Холодний вирушає на фронт. На плечі 20-річної Віри лягли турботи про двох доньок, матір і молодших сестер. Щоб прогодувати родину, вона порушила заборону чоловіка… і пішла на кінопроби. З непрофесійною акторкою на кіностудіях навіть розмовляти не хотіли, але вона благала дати їй шанс.

Невідомий до сьогодні кіноператор, який уперше знімав майбутню «королеву» екрана, витратив тоді кілька метрів плівки з тим, аби переконатися в її фотогенічності. Однак ця проба, на жаль, нічого не змінила в долі Хододної.

Лише Євген Бауера повірив у молоду недосвідчену акторку й несподівано дав Холодній головну роль у німій мелодрамі «Пісня торжествуючої любові».

Дебют Віри Холодної в головній ролі й відразу аншлаг. Жінки плакали, а чоловіки не могли відвести очей від красуні.

Кожен наступний фільм із Вірою Холодною був просто приречений на успіх. Кінострічки за участю Віри стали популярними в Європі, Америці, Туреччині й навіть Японії. Холодну запрошують зніматися до Голлівуду, але вона щоразу відмовляє. Сім’я та чоловік для Віри були понад усе!

Війна, революція усього цього ніби не існувало. Віра жила у своєму красивому та німому світі, де панували любов і пристрасть. Кожні три тижні з’являлася нова кінострічка.

Від Холодної божеволіли, прихильники вибивали шибки в кінотеатрах, щоб лише побачити її на екрані. Автографи вона роздавала по декілька годин і щиро не розуміла чому від неї так шаленіє натовп?

Її обожнювали не лише прості люди, а й знаменитості, і навіть представники царської родини. Великий князь Борис Володимирович пропонував Вірі стати його коханкою , за що отримав у відповідь ляпаса. Зірка кіноекрану була віддана лише своєму чоловікові. І понад усе чекала його листів із фронту.

Слава, зйомки, шанувальники – все це Віра Холодна залишила, щойно отримавши звістку про поранення чоловіка. Вона поїхала до шпиталю, щоб доглядати за коханим. Згодом, після контузії, Володимир нарешті повернувся додому. Спробував себе в бізнесі, але прогорів і загнав родину в шалені борги.

Віра знову повертається в кіно.

Вершина слави

Чим стрімкіше зросла популярність Холодної, тим більше від ревнощів божеволів і чоловік. Одного разу на знімальному майданчику Володимир мало не зірвав зйомку, напавши на актора, який, за сценарієм, мав цілувати його дружину.

У середині 1918 року Віра Холодна виконувала роль циганки Маші. Тепер цей фільм називають одним із кращих екранізацій класики в німому кіно. Великий режисер К. Станіславський углядів у ній виконавицю Катерини у «Грозі». Зважаючи на все, він бачив у кінозірці задатки дійсно драматичної авторки. Віру Холодну знали та любили як кіноактрису, але не багатьом відомо, що найбільше повно вона розкривалася у своїх концертних виступах. У скількох концертах вона виступила за чотири роки своєї роботи в кінематографі підрахувати не можливо. Досить сказати лише, що на гастролях вона побувала у троьох десятках міст.

holodna05

 

Останні роки. Останній фільм

У 24 роки Віра збирається на зйомки до Одеси, але більшовики підозрюють Володимира у шпигунстві та забороняють їхати із дружиною. Одеса зустрічає Віру Холодну наче королеву. Біля її ніг губернатор, військові комісари. Одесити натовпом ходили за Вірою Холодною, стояли під вікнами…

Вона приїхала в Одесу разом із матір’ю, сестрою Сонею та старшою дочкою Женею. Актриса занурилася у звичайний ритм життя – зйомки, зйомки.

8 лютого 1919 року Віра Холодна виступила на концерті на користь фонду профспілки театральних художників міста Одеси. У театрі було дуже холодно, глядачі сиділи в шубах, а актори виходили у відкритих сукнях. Ще до початку концерту Віру почав бити озноб. Після концерту вона злягла.

Віра Холодна провела у ліжку вісім днів. Останні чотири доби під її вікнами, на Соборній площі, стояла вся Одеса. Її лікували кращі лікарі Одеси.

16 лютого 1919 року у 25 років легенда німого кіно Віра Холодна помирає.

На похорон Віри Холодної зібралася буквально вся Одеса. За свою коротку кар’єру королева кіно залишила 80 фільмів, сотні розбитих сердець і безліч нерозгаданих таємниць.

У 1983 році Перший християнський цвинтар, на якому поховали Віру Холодну, перетворили в парк, і склеп акторки був зруйнований. Ії сестра, тоді уже відома балерина, просила дозволу перевезти труну із прахом сестри на інший цвинтар, де була похована їхня мати. Їй сказали, що тіло буде перевезене до Москви. Але так і не дозволили... . Їі могили не існує.

Пам’ять

Не можна не згадати, що Вірі Холодній присвячено безліч творів мистецтва. Ще за її життя друг сім’ї, естрадний артист Олександр Вертинський написав про неї цілий ряд пісень, у тому числі знамениті «Ваші пальці пахнуть ладаном» і «Маленький креольчик». А композитор Борис Прозоровський створив романс «Жасмин», який співала і сама Віра Холодна.

У радянський час Микитою Михалковим про актрису був знятий фільм «Раба кохання», де головну героїню зіграла Олена Соловей.

А в Одесі, прямо навпроти будинку, в якому померла Віра Холодна, встановлений красивий бронзовий монумент, а також одна із площ має ім’я легенди німого кіно.

holodna06

Надіюсь, що моя розповідь доторкнулася до Вашої душі. І нам залишається тільки повільно перегортати сторінки її незвичайного життя й тихо радіти, що і ми прилучилися до постаті цієї дивовижної жінки та актриси.

 
«Родимець Полтавський» – Паї́сій Величко́вський PDF Друк e-mail
П'ятниця, 26 квітня 2019, 08:44

«Родимець Полтавський»  – Паї́сій Величко́вський

Payisij Velichkovskij

Паїсій Величковський народився 21 грудня 1722 року в Полтаві в сім’ї священи­ка. Батько його був настоятелем Успенського собору. Відновитель монашого та духовного життя на Гетьманщині та в Російській імперії був більше українцем, аніж його так вва­жали. Коріння його не так на Афонських скелах, скільки в українському чорноземі.

У Братсько­му монастирі Києва одухотворений Петро знайшов собі свого першого духовного керівника ієросхимонаха Пахомія, який давав йому читати пустинножительну святоотцівську літературу. За розповідями старця, дедалі більше зростало в ньому бажання чернечого подвигу. Одного разу він був викликаний до Академічного священноначалія, яке повідомило йому, що за неуспішність і пропуски занять він не може навчатися. Петро по­вертається додому у свою рідну Полтаву, де на колінах просить пробачення у матусі за те, що не став богословом, і благає її відпустити його в монастир.

Так промислом Божим Петро дістався Любецького монастиря. Мудрий і досвід­чений ігумен Никифор прийняв його до числа бра­тії. Саме тут вперше Петро став із жадобою перепису­вати знамениту працю пре­подобного Іоана Ліствичника «Ліствиця». Проте через проблемне існування монастиря та зміну ігумена Петро опи­нився в іншому монастирі – Свято-Миколаївському Медведівському. Там вперше Петро сподобився постригу в чернецтво з іменем Платон.

Незабаром і цей давній козацький мо­настир був закритий, і монах Платон опинився в Києво-Печерській Лаврі. Однак і тут Платон довго не затримався. Вінулітку 1746 року прибув на Афонську гору, де на четвертий рік життя прийняв постриг до схиму з іменем Паїсій і почав створювати біля себе монастир.

У 1758 році після 12-річного перебування на Афоні Паїсій був рукоположений в ієромонахи. 1749 року Паїсій Величковський заснував Іллінський скит, який нині входить до подвір’я Монастиря Пантократор,слава про який швид­ко розійшлася по Святій Горі Афон.

Безперервне розширення обителі й різноманітні гоніння змусили отця Паїсія залишити Святу Гору у 1763 році і знайти пристановище на Буковині, поблизу Драгомирни у монастирі Святого Духа. Отримавши дозвіл від Молдавського Митрополита на поселення, старець Паїсій швидко налагодив чернече життя за правилом спільного життя Святителя Василія Великого і Федора Студита.

На першому місці у них завжди стояло Богослужіння. Братія співала на два кліроси: правий – слов’янською мовою, лівий – молдавською. Також вони займалися господарством та працювали на полі.

Понад двадцять років перебував отець Паїсій у Драгомирні, але після закінчення російсько-турецької війни вимушений був переселитись разом із братією в Секуль. Тут Паїсій Величковський взявся влаштовувати при монастирі школу перекладацької літератури. Однак указом Митрополита, отець Паїсій став ще й настоятелем у сусідньому Нямецькому монастирі, залишаючись одночасно й настоятелем монастиря в Секулі. У новому монастирі він влаштував лікарню-шпиталь і притулок.

У 1793 році у Москві було видано слов’янською «Добротолюбіє» в перекладі Паїсія Величковського.

У 1794 році старець Паїсій прийняв Святе Причастя та, не назвавши імені свого наступника й віддаючи все на волю Божу, спочив у Бозі 28 листопада 1794 року на 72-му році життя.

Похований у головній церкві Вознесіння Христового цього ж монастиря. Канонізований Православною Церквою в 1988 році.

 
Данилко Андрей Михайлович PDF Друк e-mail
Вівторок, 12 червня 2018, 15:45

Данилко Андрей Михайлович

Его имя знакомо не всем, в отличие от творческого амплуа. Верка Сердючка — этот творческий псевдоним актера, художника и композитора, сценариста и продюсера, певца и шоумена, народного артиста Украины Андрея Данилко уже давно стал нарицательным. Сегодня Верка Сердючка все также востребована, ее образ без труда возникает в памяти, а ее песни знают даже люди, далекие от любви к поп-музыке.

Как удалось простому парню из украинской глубинки покорить сердца миллионов телезрителей, через какие лишения пришлось пройти актеру и о том, как складывается его личная и творческая жизнь, — обо всем по порядку.

wan

Андрей родился 02.10.1973 г. в Полтаве. Семья его была крайне малообеспеченной. Отец Михаил Семенович Данилко работал водителем и очень рано ушел из жизни из-за онкологического заболевания легких, когда сыну было всего 7. Тогда всё бремя ответственности за воспитание и содержание семьи легло на хрупкие плечи мамы. Она вынуждена была работать в 2-3 смены, чтобы хоть как-то сводить концы с концами. Старшая сестра Галя была на 10 лет взрослее Андрея, видимо, поэтому их отношения не были очень близкими.

Мальчик учился в местной общеобразовательной школе № 27. Там он познакомился с девочкой Аней Сердюк, встреча с которой стала в некотором смысле судьбоносной. Аня — хорошенькая, скромная девочка из хорошей интеллигентной семьи, училась исключительно на «пятерки» и была примером для подражания. К тому же, их посадили за одну парту, потому Андрей не мог не обратить на девочку внимания.

two

Девушка с теплотой относилась к своему новому другу, но не более того. Долгие годы Андрей мучился размышлениями о социальном неравенстве. Действительно, чем может заинтересовать красавицу простой нищий мальчишка, которому скидывались на выпускной наряд всем классом, чтобы он мог вообще принять участие в празднике?

Учился он из рук вон плохо, но всегда принимал участие в творческой самодеятельности, посещал художественную школу, наравне с общеобразовательной. Его с детства тянуло к искусству и сцене: «художка», театральный кружок, музыка. Без Андрея Данилко не обходилась ни одна школьная вечеринка, а позже — и выступление местной команды КВН. Вскоре он возглавил команду, и тогда в голову Андрею пришла идея покорения сердца Ани Сердюк — он пообещал, что однажды прославит ее имя. Тогда она не восприняла его слова всерьез. По окончании школы их пути разошлись, а девушка вышла замуж, родила дочку и работает школьной учительницей.

Может быть, это — лишь красивая история, однажды рассказанная самим Андреем.

По окончании школы (1991г.) Андрей поступил в Полтавское профессионально-техническое училище, где продолжил свои начинания в качестве артиста-юмориста. Он постоянно выступал на сцене, придумывая необычные номера в поисках «себя».

three

В 1993 году, в День дурака, на «Юморине», студент ПТУ впервые представил своего нового персонажа — Верку Сердючку, грубоватую, никогда не унывающую и с огромной звездой на голове. При росте 178 см, «женщина» имеет впечатляющие формы, саркастический и временами даже издевательский настрой, ей чужда сдержанность и скромность, взамен она обладает отличным чувством юмора и высмеивает столь знакомые всем женские недостатки.

Этот образ сразу полюбился членам жюри, которые отдали почетное 2 место неординарному студенту. В следующем году он вернулся на конкурс, взяв Гран-при фестиваля. Вскоре его стали приглашать на телевизионные шоу, в рекламные кампании и эстрадные концерты.

Взбалмошная и острая на язычок Верка Сердючка нашла отклик в сердцах публики, и уже в 1997 году на украинском телевидении выходит «СВ-шоу», где главная роль принадлежит проводнице Верке. Другие персонажи шоу — мать Сердючки (Инна Белоконь) и безмолвная Геля (Ольга Лицкевич и Радмила Щеголева). В надежде повысить свой профессиональный уровень Андрей поступил в столичное эстрадно-цирковое училище в Украине, откуда его вскоре отчислили за неуспеваемость и сложный характер. Да и времени на учебу не оставалось: вскоре программу купили и на российском телевидении.

В гости к вагоновожатой приходили знаменитости всего постсоветского пространства: Гурченко, Лагутенко, Киркоров и многие другие. Карьера артиста демонстрирует стремительный рост, а Сердючка становится одной из наиболее востребованных артистов в стране. Она играет комические роли, снимается в мюзиклах, поет задорные песни, моментально ставшие шлягерами, и снимает на них клипы, бьющие все мыслимые рекорды популярности.

В 2005 г. Андрей выпускает экспериментальный лирический альбом «После тебя». Эта инструментальная работа не открыла новую страницу в деятельности музыканта. Фанаты, кажется, не смогли уже разорвать ассоциацию между актером и его героиней. Да и коммерческий успех Верки заставил его вернуться в привычный образ.

В 2007 г. Сердючка отправляется в Финляндию покорять главную европейскую сцену — «Евровидение», где она исполняет песню «Dancing Lasha Tumbai» на русском, английском и украинском языках. Почтенная европейская публика отдала второе место яркому травести-артисту, а украинские скептики и фанаты рукоплескали успеху. Одно из британских авторитетных изданий назвало эту песню «лучшей из тех, что не выиграли «Евровидение».

После успеха на «Евровидении» и неудачных попыток попробовать себя на свежей ниве, Андрей решается на смелый и амбициозный шаг: он идет в политику. Андрей Данилко пытается создать свою партию «Против всех» в Верховной Раде. С тех пор начинается новый этап в жизни артиста, полный рисков и нервов.

four

Попытки создать альтернативную партию и предвыборные заявления кандидата не всем пришлись по душе. Шоумену пришлось столкнуться с жестоким миром политиканов, который отвечал на его попытки угрозами и попытками шантажа.

В 2014 г., после политических событий в Украине, власти страны объявили артиста персоной нон грата.

В это же время один из приятелей Андрея, Игорь Клинков, крупно проигравшись в карты, решил пойти на сделку с неизвестными лицами, пообещав физически устранить Данилко в счет оплаты долга. О готовящемся покушении стало известно приближенным артиста, и попытка рассчитаться с бандитами за счет актера не увенчалась успехом.

five

Несколько дней прессу будоражили новости о том, что Андрея Данилко застрелили в киевском кафе, пока он не сделал официальных заявлений. Андрей не стал выяснять отношения с «другом», но исключил его из своей жизни.

Инстинкт самосохранения — сильнейшее чувство для любого человека, поэтому после упомянутых выше событий Данилко уехал на ПМЖ в Европу, приезжая в Украину лишь на гастроли и записи телепередач.

Как это часто бывает, под маской блистающей клоунессы скрывается ранимая, скромная душа. Он не любит свой день рождения за чрезмерное внимание, старается избегать вопросов, касающихся своей личной жизни. Он не приезжает в родной хутор, потому что когда-то над его творчеством потешались и воспринимали его образ, как пошлость и сумасбродство. Кроме того, Данилко отмечает некое чувство неловкости перед земляками за яркий успех и обеспеченность, а вид деревенского тлена ввергает его в глубокое уныние.

Его не встретишь на тусовках селебрити (если только не в образе, разумеется). Блеска поддельных самоцветов ему вполне хватает на сцене, поэтому, к примеру, совершая благотворительные деяния, Андрей не афиширует это, предпочитая оставаться в тени.

После завоевания «серебра» на «Евровидении 2007» гастрольный график Андрея Данилко становился лишь плотнее, а гонорары — выше. Если в молодости актер опасался экспериментов в образе, делая ставку на громогласную женщину, то на волне огромной популярности он уже не боится примерять на себя и другие роли.

Поклонники и сегодня пересматривают искрометные монологи в роли милиционера, солдата или казака. Все его роли уникальны, ни на что не похожи и так напоминают нам знакомых и соседей по лестничной клетке, потому находят отклик в сердцах миллионов людей.

На сегодняшний день Данилко принял участие в съемках 24 фильмов. «Вечера на хуторе близ Диканьки», «За двумя зайцами», «Сорочинская Ярмарка», «Морозко» — большинство его киноработ повторяет характер Верки Сердючки. Ему отводят роли ярких, сильных героинь с характером, смешных и нелепых, грубых и страстных. Неизменным остается одно – любовь телезрителей к смешной и нелепой проводнице Вере, которая так похожа на нас. Поэтому и сегодня редкая свадьба или корпоратив обходится без шлягеров Сердючки, а слова песен знакомы даже ярым противникам его творчества.

В 2016 г. артиста пригласили на роль ведущего украинского шоу «Х Фактор»: он выбирал и помогал начинающим артистам пробиться на большую сцену. Кроме этого, его привлекают для подготовки “Евровидения-2017”, которое привезла в Киев певица Джамала.

Данилко считает, что образ Верки Сердючки не актуален в 2017 г., в связи трагическими событиями в Украине.

В отличие от своего персонажа, в жизни Данилко немногословен и одинок. Актер признается, что еще несколько лет назад он мечтал о семейном счастье, жене и детях, как у всех. Однако в его судьбе есть все, кроме спокойного личного счастья. Он не раз сожалел вслух, что за деньги нельзя купить самое важное — любовь и радость жизни. Однако в своих последних интервью шоумен говорит, что одиночество — его гармоничное состояние.

Цікаві факти

Відзнаки й нагороди
• 1993 — лауреат гумористичної премії «Курська аномалія»
• 1993 — лауреат конкурсу «Всесміх-93», Київ
• 1995 — гран-прі фестивалю «Харківська гуморина»
• 1995 — гран-прі фестивалю «Море сміху»
• 2000 — кубок імені Аркадія Райкіна на фестивалі «Кубок Гумору»
• 2003 — заслужений артист України
• 2007 — друге місце на «Євробаченні»
• 2008 — Народний артист України

Альбоми
• 1998 — «Я рождена для любви»
• 2005 — «После тебя…» (Інструментальний альбом)
• 2006 — «Новые песни Верки Сердючки»
• 2011 — «Alles Gut Mamba»

Фільмографія
1. 2002 — «Вечори на хуторі біля Диканьки» — сільська самогонниця
2. 2002 — «Попелюшка» — Брунгільда
3. 2003 — «Божевільний день або одруження Фігаро» — паж Керубіно
4. 2003 — «Снігова королева» — шаманка Ксенія
5. 2004 — «За двома зайцями» — Світлана Марківна, маніяк Антон
6. 2005 — «Сорочинський ярмарок» — Хівря
7. 2005 — «Три мушкетери» — Мадам Рішельє
8. 2006 — «1-й Швидкий» — Вєрка Сердючка
9. 2006 — «Пригоди Вєрки Сердючки» — Вєрка Сердючка
10. 2007 — «Дуже новорічне кіно, або ніч у музеї» (реж. Р. Бутовський, Г. Скоморовський) — Привид
11. 2008 — «Червона Шапочка»
12. 2010 — «Морозко» — Мачуха
13. 2011 — «Нові пригоди Аладдіна» — Джина
14. 2012 — «Червона шапочка» — Червона шапочка
15. 2013 — «Три богатирі» — Баба-Яга
16. 2015 — «Шпигунка» — Камео
17. 2016 — «Слуга Народу 2» — Камео
18. Шпигунка

Андрій Данилко в образі Вєрки Сердючки знявся в епізодичній ролі у фільмі «Шпигунка», прем'єра якого відбулася 22 травня 2015 року в Нью-Йорку (в Україні 4 червня 2015 року). За сюжетом фільму Сердючка виконує пісню «Dancing Lasha Tumbai», що лунала на «Євробаченні» у 2007 р., на вулицях Парижа, де головні герої мали вести перестрілку.

 

 
« ПочатокПопередня123НаступнаКінець »

Сторінка 1 з 3
Google перекладач
Ukrainian Armenian Azerbaijani Belarusian Chinese (Simplified) English French Georgian German Italian Latvian Lithuanian Polish Russian Spanish Turkish
Маркетинговые войны
Господарське законодавство України
Банер
Оцініть якість обслуговування і компетентність співробітників бібліотеки