Банк Іван Андрійович – Герой України

Військовому з Полтавщини Івану Банку посмертно присвоїли звання Героя України. Торік 11 вересня під час виконання бойового завдання біля села Білогірка на Херсонщині, захисник України Іван Банк отримав поранення через ворожий мінометний обстріл. Наступного дня воїн помер у лікарні. Військовому було 36 років. У нього лишився батько, брати, сестри та кохана.

Іван Банк був головним сержантом розвідувального взводу 46-ї окремої аеромобільної бригади й ще до початку повномасштабного російського вторгнення став професійним військовим.

Іван Банк народився у селі Вільний Степ Полтавської області та навчався у школі в Крутій Балці. У 18 років почав служити в армії. Брав участь у миротворчих місіях в Косово та Югославії. Заочно здобув фах еколога.

Весною 2014-го, з початку АТО, чоловік пішов захищати суверенітет України від проросійських терористів. Служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Зокрема, прикривав вихід з Донецького аеропорту та виконував бойові завдання під Авдіївкою та Горлівкою на Донеччині.

Івана Банка нагородили орденами «За мужність» III ступеня та «Народний герой України». Також воїн був нагороджений нагрудними знаками за військову службу.

У 2018 році військовий не продовжив контракт і почав працювати на аграрних підприємствах у Полтаві та Рівному. Проте, після 24 лютого знову повернувся в армію. Він поїхав у 95-ту бригаду в місті Житомирі. Потім звільняв Київщину саме у складі 95-тої бригади. А вже у квітні їх розформували і він служив у 46-й окремій аеромобільній бригаді. Брав участь у боях за звільнення Херсонської області, проводив розвідку ворожих позицій і вогневих точок, ефективно знищуючи техніку окупантів.

Кохана Івана Банка – Альона Філіпась розповіла: «Він був спокійний, добрий, але занадто місцями. Щедрий, скромний такий: завжди люди говорили – самий усміхнений воїн. Завжди все старався налагодити мирно. Я його протилежність: імпульсивна, запальна така і він мене бувало заспокоював.
Мене вражає його героїчність і я йому говорила про це. Є відео, де він в Херсонській області на квадроциклі їде по замінованому полю й за собою веде наш танк, для того, щоб допомогти.»

Іван Банк та Альона Філіпась

Альона Філіпась розповіла, що напередодні загибелі Івана Банка, вони планували вдруге одружитися:

«Ми познайомилися у п’ятому класі: він прийшов до нас з іншої школи. І так він в мене закохався, але я його не розглядала, як потенційного нареченого і ми просто дружили протягом всіх шкільних років.

Потім після школи ми роз’їхались: його забрали в армію, я навчалася в Полтаві, але ми постійно підтримували зв’язок.

Коли Ваня пішов добровольцем в АТО, я хвилювалася за нього і коли у 2016-му він приїхав в чергову відпустку, то подивилася на нього якось іншими очима і ми вирішили одружитися. Я знала, що йому подобаюся і він неодноразово про це говорив впродовж всього життя. Одружилися навесні 2017-го року.

Ми прожили 2 роки та розлучилися, але продовжували спілкуватися. І повномасштабна війна стала каталізатором наших почуттів і повноцінного відновлення наших стосунків. Ми прийняли знову ж таки рішення про одруження – розписатися, хоча Ваня казав: «Я знав завжди, що ти моя. Для мене це все умовності».
Останній раз коли він приїжджав — у серпні, він мені пообіцяв, що приїде через місяць у відпустку і тоді ми розпишемося. Але не встигли…»

З полтавкою Іриною Каптур військовий познайомився у 2015 році у Слов’янську: жінка зі своїм чоловіком допомагали батальйону Івана Банка з ремонтом транспорту та медикаментами і необхідним спорядженням.

Ірина Каптур передає волонтерську допомогу військовим в АТО (Іван Банк другий зліва)

Ірина Каптур розповідає, що під час виконання бойових завдань військовий завжди намагався захистити від небезпеки своїх підлеглих:
«Якою людиною запам’ятала? Справжній і надійний. Він ніколи не буде нікого просити: він сам все зробить. У нього була така риса, що все сам і йому шкода було оцей «молодняк»: він їх весь час прикривав. Просив: «Оце ж в мене хлопчик 19-річний сирота: візьми його – допоможи. У нього там така контузія. А ти для іншого хлопця, передай щось смачненьке».

Після початку повномасштабної війни став закритіший: тільки писав, що потрібно. Виходив на кілька хвилин на зв’язок і все. Приїжджав кілька раз до Полтави: було помітно, що це не той Ваня. І очі вже не були такі веселі, як раніше. Він говорив, що важко було втрачати (побратимів – ред.). Дуже великі втрати. Їм вже було не страшно, але ж втрати були космічні.

Знаєте, вже якась така була сірість в очах. Він же завжди усміхнений був і його було легко розвеселити: ми щось розкажемо і він вже сміється. Він же дуже добра людина – це просто не передати словами, а після початку повномасштабної війни, він вже менше посміхався», – згадує волонтерка Ірина Каптур.
З волонтером зі Слов’янська Євгеном Павленком Іван Банк теж познайомився у 2015 році: чоловіки стали друзями.

«Ваня – дуже цікава позитивна людина. Він міг повести за собою хлопців. Вони його слухались не те що зі слів: він поглядом глянув і все – була в нього така аура.

Дуже порядний, наша сім’я дуже сумує за Ванею. Ми з ним познайомились, допомагали йому. Потім у них був виїзд під Новгородське, зараз Нью-Йорк (селище в Бахмутському районі — ред.), теж я своїм «бусом» їздив хлопцям допомагав: що просили те й привозили. Літо тоді було і в них там була проблема з водою і я воду возив їм.

Все, що було на його відповідальності: він все тримав, він все знав. Якщо щось треба, він завжди задавав питання і все це по можливості вирішувалось.
Дуже відповідальний хлопець. Навіть був такий момент: у них в Слов’янську були зношені кулемети на БТРах. Вони замовили – наші чоловіки зробили. І потім Ваня сам це все встановив, і всі ці кулемети він прострілював», – згадує волонтер Євген Павленко.

Шеврон підрозділу Івана Банка названого на його честь

Поховали Івана Банка в рідному селі на Полтавщині. Також у червні цього року на 30-й позачерговій сесії Полтавської міськради депутати затвердили нові назви для 95 вулиць. Зокрема, серед ухвалених рішень: перейменування вулиці Коваля на честь полеглого захисника України Івана Банка.

Родина втратила люблячого сина, брата, дядька, військовослужбовці – побратима, яким пишається вся Україна, а особливо Полтавщина. Він залишиться назавжди у нашій пам’яті, а вдячність за його подвиг житиме у серцях людей вічно.
Пам’ятаймо, що він поклав життя, аби ми жили в мирній квітучій Україні.

Джерело: мережа Інтернет.
Матеріал підготувала провідний бібліотекар Н. Г. Бакум.

МАЙБОРОДА ГЕОРГІЙ ІЛАРІОНОВИЧ

«Є щось справді магнетичне в цьому імені – Полтавщина, – яка позначає край особливої краси, де є все – степи і виярки, козацькі левади, гаї, ліси та переліски, синьоокі ставки і … «хрущі над вишнями гудуть»…. Поза всяким сумнівом, – це щедре багатство довкілля озвалося у цілому гроні літературних, мистецьких, наукових і хлібодарських талантів світового рівня. Надто ж – у музиці», – писав поет, полтавець Борис Олійник.

Глобинщина – батьківщина композиторів М. Лисенка та В. Верменича, В. Іконника та А. Родзянка, О. Білаша та братів Георгія і Платона Майбород, відомої нашої «Чураївни», співачки Р. Кириченко і народного артиста України Р. Майбороди. «Кріпке, надійне і щедре підґрунтя. Настільки щедре, що не поскупилося з якогось заштатного хутора Пелехівщина, з однієї хліборобської родини Майбород благословити у світ одразу двох видатних композиторів – братів Георгія та Платона» (Б. Олійник). Вони народилися у співучій селянській сім’ї. Як згадував Платон Іларіонович «Наш прадід Федір був чумаком. Саме від нього перейняли онуки (мій батько і два його брати) любов до народу, до його історичного минулого. І, очевидно, та пісенність, любов до музики, які притаманні нашому родові, беруть початок саме від нього».(В. Григор’їв. «Рід наш прекрасний»). Батько з матір’ю співали в церковному хорі, а дядько сам виготовляв музичні інструменти. Батько добре грав на гітарі.

Досліджуючи прізвище Майбороди, автор розвідки натрапив на родовід Орликів, одна із гілок якого носила прізвище Орликів-Майбородів. Дослідник родоводу Антін Кущинський пише: «Рідний брат гетьмана Пилипа Орлика – Іван-Адам Орлик народився біля 1617 року. З молодих років служив у хоругві князя Вишневецького в Україні. Потім перейшов разом з іншими шляхтичами до Війська Запорізького. Він, як і багато інших шляхтичів з роду Орликів з Лазіська, українізував своє родове прізвище й почав зватися Орликом-Майбородою. А. Кущинський стверджує, що прізвище «Майборода» виникло з перекладу старовинної назви маєтку Орликів – замку «Лазіска», що мав Брід чи Броди, або, одним словом – «Майборода», а для «милозвучності й легкості вимови чи може для запорізько-козацького гумору носій того прізвища став зватися просто Орлик-Майборода». До списку осіб, які не ввійшли в родове дерево Орликів (по Кущинському), нараховуються біля десятка осіб, які носили прізвища Майбороди, починаючи з Сенька Майбороди – вояка Б. Хмельницького (1648) до Філарета Майбороди – «титулярного радника на Поділлі (1915). Чи пов’язані наші українські музики з родоводом Орликів? Питання яке може стати предметом дослідження істориків та генеалогів…

Село Пелехівщина на початку ХХ століття належало дворянській родині Дмитра Бутовського, отставного штабс-капітана, батька російського генерала Олексія Бутовського, одного із засновників Всесвітнього Олімпійського руху. У селі знаходився їх родовий маєток, а також однорічна початкова школа, побудована поміщиками для селян. У 1903 році, на кошти дружини Олексія Дмитровича у селі було відкрито теслярсько-токарну навчальну майстерню. Отже селянські діти могли після закінчення школи здобути робітничу спеціальність. У цій школі і навчалися брати Майбороди.
Георгій Іларіонович Майборода народився 18 грудня 1913 року. Навчався у чотирьохрічній школі, де разом вчилися всі класи, бо викладав один вчитель – дядько братів Іван Майборода. У школі існував хоровий гурток, у якому з перших днів навчання співав маленький Георгій. Він також брав участь у музикальному гуртку, у якому навчався грати на народних інструментах. У школі активно працював драматичний гурток, що ставив українські класичні п’єси, у яких брали участь і селяни. Дитинство майбутнього композитора проходило безхмарно і в батьківській любові. Після навчання у школи Георгій вступив до Кременчуцького індустріального технікуму і одержавши спеціальність техніка працював на Запорізькому алюмінієвому заводі (1931).

Меморіальна дошка Георгія Майбороди в Кременчуці

У вільні години займається музикою у клубному оркестрі та хоровій капелі «Дніпрельстан». Побачивши виставу пересувного театру – оперу «Паяци» – уперше відкрив для себе цей музичний жанр. Знаходить друзів-однодумців, починає серйозно займатися музикою. Саме тут розпочались його перші композиторські спроби. Закоханість у музику, палке бажання самому опанувати це мистецтво привели Георгія Майбороду до Київської консерваторії. Комісія, виявивши провали в музичній освіті обдарованого 20-річного абітурієнта, зараховувала юнака на четвертий курс музичного училища. 1934 року, через рік, Георгій Майборода був переведений у консерваторію до класу композиції професора Левка Ревуцького. У студентські роки Георгій написав симфонічні поеми «Лілея» (1939), «Першу симфонію» (1940), «Каменярі» (1941). Уже в перших його творах відчувається інтонації українського музичного фольклору. Критики відмітили в музиці композитора властивий динамізм і драматичну напругу, мелодійність та проникливість.

У травні 1941 року Георгій Іларіоновича вибирають делегатом Всесоюзного з’їзду з питань симфонізму. Напередодні війни, у червні 1941 року композитор, закінчивши навчання у консерваторії, планує податися в Ленінград, шліфувати музичний талант у місцевій консерваторії. Усі плани і мрії зламала війна. З перших днів війни Георгій Майборода з братом Платоном, студентом Київської консерваторії, одними з перших зайняли чергу до військкомату. Вирішили, якщо німець уже на підході до Києва, ніхто ретельно не звірятиме анкетні данні. (Справа в тому, що їхнього батька Іларіона Івановича у 1938 році звинуватили в контрреволюційній діяльності і розстріляли. Сини «ворога народу» не підлягали мобілізації). Так і трапилося – без зайвих запитань 27-річного Георгія і 22-річного Платона відправили на фронт до однієї частини. Обидва попали на фронт під командуванням Михайла Кирпоноса. Поки старший брат тримав оборону Дніпра в районі Канева й Черкас, санітар Платон виносив з поля бою поранених солдатів. Як відомо, штаб Південно-Західного фронту і сам командуючий в районі Шумейкового урочища потрапили в оточення і майже всі загинули. Брати Майбороди чудом вижили, але полону уникнути не вдалося. Вони потрапили в концтабір «Хорольська яма», що знаходився за якісь ста кілометрів від дому. Обох урятувала мама. «Уже літня жінка Дарина Майборода, дізнавшись, що її сини перебувають у концтаборі на Полтавщині, вирушила в дорогу, – ділилися спогадами жителі села Пелехівщина… Дістала з великої козацької скрині свої прикраси, взяла сало і пішла кланятися до поліцаїв. Охорона «Хорольської ями» не втрималася перед подарунками й розшукала в юрбі полонених братів. Мама прийшла вчасно: старший Георгій уже ледве на ногах тримався» (Л. Кучеренко, «Вечірня Полтава» № 29, 2013 р). У 1943 році братів Майбород німці примусово вивезли до Польщі, де вони працювали на заводі. І тільки коли місто Катовіце звільнили від німців, братів знову забрали до війська. Георгій попав до кулеметного взводу, Платон став зв’язківцем. Георгій Іларіонович пройшов усю війну рядовим солдатом. Через поранення тривалий час провів у шпиталі, до армії повернувся лише у 1945 році. Брав участь у боях за звільнення Праги. Після закінчення війни Георгій Майборода повертається до Києва. Закінчує аспірантуру (1945–1948) і викладає теоретичні дисципліни в Київській музичній школі та Київській консерваторії.

Під час Другої світової війни і після неї більшовицька влада нав’язувала українському народові фальшивий «український патріотизм», а митців, у тому числі і композиторів, намагалася перетворити в знаряддя партійної пропаганди. Вони вимушені були виконувати вказівки партії, а московська цензура раз-у-раз заганяла рештки української музики в безвихідне становище. У травні 1948 року ЦК КП(б)У, спираючись на постанову ЦК ВКП (б) «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі, яка засуджувала «формалістичний напрям у совєтській музиці», – схвалює і собі постанову «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні». У цій постанові засуджується передусім будь-які зв’язки української музики із Заходом і наказується українській музиці орієнтуватися на російську музику XIX століття, та ще раз підкреслюється агітаційно-пропагандистські завдання совєтської музики. Українські композитори стають тепер виключно виконавцями «творчих замовлень», що їх розподіляє Спілка Радянських Композиторів і стежить за їх виконанням. І такі музичні твори з’являються. Мистецтвознавець М. Кушнір з цього приводу писав: «Маловартісні твори, але ідейно і естетично підпорядковані вимогам партійної цензури, одержували найвище признання. Серед таких творів «Гуцульська симфонія» Р. Сімович, що передавала «почуття радості» з приводу «звільнення» західних областей України (1945), «Героїчна поема» А. Філіпенка до відзначення 30-ї річниці жовтневої революції (1947) тощо». Не уникнув цієї долі і Георгій Майборода, у його доробку кантата «Дружба народів» (1948) та вокально-симфонічна поема «Запорожці» – до 300-ліття «возз’єднання України з Росією» (1954).

З 50-х років Георгій Майборода починає виступати як диригент, виконавець власних творів. Він автор чотирьох опер: «Милана» (1957), «Арсенал» (1960), «Тарас Шевченко» (1964) та «Ярослав Мудрий» (1974), які з успіхом йшли на сцені Національної опери України. Звичайно, як пишуть дослідники, сюжети творів «…написаних на радянську тематику, були далекими від історичної реальності» і тільки одна опера «Тарас Шевченко», написана по сценарію самого композитора, який будувався на документальних даних, де автор намагався «увійти в Шевченківську добу», себто намагався у лібрето показати Шевченка і його оточення такими, якими вони були в житті. Опера була написана до 150-ліття від дня народження Кобзаря.

Слід зазначити, що в українській музиці є чимало симфонічних і музично-драматичних творів, у тому числі, опер, балетів, симфонічних поем і вокально-симфонічних творів на Шевченкові тексти, але оперу про Шевченка перший написав Георгій Майборода. Композитор дав нам яскравий образ Кобзаря України. Опера «Тарас Шевченко» – це великий монументальний твір, від початку й до кінця емоційно насичений, у якому багато чудових арій, хорів тощо. У квітні 1965 року Київський театр опери та балету гастролював у Москві і заключним спектаклем його на сцені Великого театру була опера «Тарас Шевченко». Опера мала великий успіх. ТАРС так повідомляла про цей успіх: «У цьому глибоко національному творі багато масових хорових сцен, мелодій, близьких інтонаціями українським пісням. Оперу вінчає хор, який славить безсмертя Кобзаря». Зважаючи на те, що опера зявилась саме в час всесвітніх Шевченківських святкувань, деякі українські установи висунули талановитого композитора, народного артиста СРСР Георгія Майбороду на Ленінську премію. Але нагороду композитор не одержав. І справа тут не в Майбороді, а в Шевченкові, якого Росія боялася, як «ладану». Була ще одна вагома причина завдяки якій композитор не одержав премію. Українська діаспора уважно стежила за мистецьким життям України. Для них опера «Тарас Шевченко» стала не тільки «значимою мистецькою появою», а й політичним здобутком. Навіть більше того – ця опера, по словам проф. М. Недзведського, – «рятує наш національний престиж…вона збільшує вплив Шевченкових ідей на наше покоління, себто сприяє нашому визволенню від «братської опіки» Росії». Звісно, що після таких оцінок чекати від проросійського Комітету з Ленінських премій нагороди марно. Більш того, починається цькування самого композитора. У вересневому журналі «Советская музика» (№ 9, 1965) з’являється стаття мистецтвознавця К. Саква, у якій піддається критиці музика опери за її «широкую распевность» і «плавную заокругленность» мелодій. Автор статті шкодує, що композитор не «порвав фразу», щоб зробити Шевченка гострішим, себто картає Майбороду за те, що його було розхвалено в повідомленні ТАРСу. К Сакві закидає композитору і претензії до лібрето опери, її головних героїв і робить такий висновок: «зроблено все можливе, щоб не дати Шевченкові розмовляти «с нашим поколеним». Фактично після розгромної статті опера «Тарас Бульба» була під забороною. Часопис української діаспори «Нові дні» писав: «Зроблено все можливе, щоб не дати Шевченкові розмовляти «с нашим поколеним», як висловився К. Саква…Ми вважаємо, що перша (і єдина сьогодні) опера про Шевченка мусить бути на озброєнні еміграції. Її хочуть закрити – «Не было, нет и быть не может»!. Ми ж мусимо її відкрити заново і заставити окупантів відкрити її в Україні, як ми заставили їх поставити пам’ятника Шевченкові в Москві… Справа не в Майбороді, а в Шевченкові, який і досі розмовляє з своїм народом. І мусить розмовляти. Мусить.» (М. Недзведський, журнал «Нові дні», квітень, 1966).

На початку 80-х років на сценах оперних театрів України ще йшли опери Георгія Майбороди «Арсенал» та «Милана». Син Г. Майбороди – соліст Національної опери України Роман Майборода, згадує спільну творчу роботу батька з музичними колективами України, співаками й акторами театру, серед яких він виділяв народну артистку СРСР Є. Мирошниченко. «Батько з великою пошаною ставився до цієї співачки з унікальним голосом, саме для якої він писав пісні та арії, які Мирошниченко уславила своїм виконанням, і задала високу планку для інших виконавець. Йдеться, в першу чергу, про партію Йолан в опері «Милана», яка завдяки їй проходила з тріумфом» (газета «День», 28 квітня 2010 р.). Георгій Майборода автор симфоній, рапсодій, сюїт, увертюр, концертів для голосу й скрипки з оркестром, численних хорів, романсів, збірників-обробок українських народних пісень. З 1960 року – народний артист СРСР, 1963 року – лауреат Шевченківської премії.

Брати Майбороди всім серцем любили рідне село, Полтавщину. Восени 1987 року брати приїхали поклонитися могилі матері в с. Пелехівщину. Георгій Іларіонович, згадуючи дитинство, розповів, як вони з братом, навпростець, через поле ходили в село Горби учитися музики до свого першого вчителя Івана Гиренка. А потім промовив: «Яка таки благодатна і щедра наша земля на мистецькі таланти. Мабуть тут упала Божа іскра. Ти тільки подумай. На отакому невеликому клаптику чорнозему вдарили отакі потужні музичні джерела. Дивись, – он видно Лисенкові Гриньки – за кілька кілометрів Градизьк – батьківщина Білаша, далі Бориси Верменича, ще далі Корещина Раїси Кириченко, Семимогили – де жив і творив Калачевський, Фрунзівка (колишня Миколаївка) – звідки прикоріння роду Петра Чайковського…» (Григор’їв).

Рояль, за яким працювали брати Майбороди

Помер Георгій Іларіонович 6 грудня 1992 року.

Мистецтвознавець Л. Бейліс писав з приводу відновлення на сцені опери Г. Майбороди «Ярослав Мудрий»: «…Отже, після досить помітної перерви Георгій Майборода знову повернувся додому – до Національної опери України. Колись не було такого сезону, коли при наймі одна чи дві опери композитора не входили б до її репертуару. Може, й заідеологізовані – ті часи ми пам’ятаємо, – вони все ж таки становлять неабияку художню цінність, і їхнє начебто зрозуміле відсторонення від рампи, як на мене, складає певну проблему. Чи ми настільки багаті?...». А й дійсно, чи багато сучасних опер українських композиторів з’являється на сценах оперних театрів України? Та чи спроможуться наші митці поставити на сцені Національної опери та балету оперу Георгія Майбороди «Тарас Шевченко» ? Це б стало чудовим подарунком до 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря та до 100-літнього ювілею видатного українського композитора.

1995 року в Києве на фасаді будинку по улиці М. Грушевського, 16, де жив і працював видатний композитор Георгій Майборода,
встановлено меморіальну дошку (бронза; бюст; скульптор А. П. Скобликов).

Цитується за посиланням Анатолій Чернов, Полтава http://duxovna-stolitca.blogspot.com/2014/01/blog-post.html.

МЕМОРІАЛЬНА ДОШКА НА ЧЕСТЬ ЗЕМЛЯКІВ

1 грудня 2018 р. у Броварках відбулася визначна подія – відкриття меморіальної дошки відомим землякам Георгію, Платону та Роману Майбородам. Чому саме в Броварках? Тому, що від села Пелехівщина, де народились Георгій і Платон, залишилось одне кладовище. А ще тому, що саме мешканці Броварків створили організаційний комітет і зібрали кошти на створення меморіальної дошки.

Згідно з ескізом, на дошці вгорі розміщено напис «Пам’ятаємо і шануємо наших земляків», нижче три портрети з датами життя. Внизу рядки з вірша Андрія Малишка присвяченого Платонові Майбороді, але які можна віднести до кожного з членів знаменитої родини:

Полтавський край в калиновім вогні
Тебе провів неначе рідна мати,
І зріс митець з маленького дитяти,
Щоб загриміти в рідній стороні.

По краях дошки орнамент з полтавських рушників у вигляді дерева життя.

Інформацію підготовлено за матеріалом з http://brovarky.5u5.info/ ua/publication/memorialna-doshka-na-chest-zemlyakiv.

Георгій Майборода вніс значний внесок до розвитку української музики. Працював у різних жанрах, переважає героїко-патріотична тематика.
ТВОРИ
ОПЕРИ:
• Милана (1957)
• Арсенал (1960)
• Тарас Шевченко (1964)
• Ярослав Мудрий (1973)
ДЛЯ СОЛІСТІВ, ХОРУ І ОРКЕСТРУ:
• Кантата «Дружба народів» (1948)
• Вокально-симфонічна поема «Запорожці» (1954)
ДЛЯ ОРКЕСТРУ:
• 4 симфонії (1938, 1953, 1978, 1986)
• Симфонічна поема «Лілея» (1939, за мотивами Т. Шевченка)
• Симфонічна поема "Каменярі (1941, за мотивами І. Франка)
• Гуцульська рапсодія (1949, ред. 1952)
• Сюїти із музики до трагедії Шекспіра «Король Лір» (1959)
• Концерт для голосу з оркестром (1969)
• Концерт для скрипки з оркестром (1977)
• Хори на слова В. Сосюри та М. Рильського
• Романси
• Пісні
• Обробки народних пісень
МУЗИКА ДО ДРАМАТИЧНИХ СПЕКТАКЛІВ, ФІЛЬМІВ:
• «Якби каміння говорило...» (1958)
• «Солдатка» (1959)
• «Таврія» (1959)
• «Помилка Оноре де Бальзака» (1968)
• «Родина Коцюбинських» (1970)
• «Ніна» (1971)
• «Довга дорога в короткий день» (1972).

За матеріалами з Інтернет статтю підготувала Л. Діденко

«Енеїда» І. П. Котляревського – витоки національного відродження

Благословенна полтавська земля дала світу безліч талановитих людей знаних і шанованих, і в тому числі тут народився великий син українського народу, національний художник слова, батько нової української літератури – Іван Петрович Котляревський. Неперевершеність і унікальність його в тому, що через століття він доніс до нас, нащадків, живу українську народну мову, що він написав «Енеїду», твір, подібного до якого не було ні до Котляревського, ні після.

Іван Петрович Котляревський

«Енеїда» – українська бурлескно-травестійна поема, написана Іваном Котляревським, в добу становлення романтизму і націоналізму в Європі, на тлі ностальгії частини української еліти за козацькою державою, ліквідованою Росією в 1775–1786 роках. Якщо говорити про час, в який була написана «Енеїда» – це був тяжкий час для українського народу. Це були часи втрати незалежності, адже у 1764 році скасована Гетьманщина як держава, у 1775 зруйнована Січ, а у 1785 видана «Жалованная грамота дворянству», яка взаконювала закріпачення селян. Іван Котляревський належав до покоління, на долю якого всі ці події вплинули безпосередньо. Він народився ще в Гетьманщині, а невдовзі рідна Полтава опинилася у складі нового державного утворення. Котляревський вирішив протистояти руїнницьким обставинам, звернувшись до невичерпного живого мовного джерела. Він береться писати про козацьку минувшину, переборюючи гірку певність, що, може, творить пам’ятник навіки втраченій батьківщині. Саме в ці часи і виходить «Енеїда» І. П. Котляревського…

Отже, цей твір відіграв ведучу роль не тільки в літературному плані, а й в суспільно-політичному: він був одною із тих цеглинок, із яких сформувалась українська нація, українська ідентичність і самобутність та були зроблені перші кроки до розбудови національної свідомості.

Поема заснована на сюжеті однойменної класичної поеми римського поета Вергілія. Складається вона з шести частин, на відміну від дванадцяти частин Вергілія. Написана чотиристопним ямбом. Поема «Енеїда» – перша масштабна пам’ятка українського письменства, укладена розмовною українською мовою – якою спілкувалися і яку розуміли абсолютна більшість мешканців України. Побутувало довгий час переконання, що письменник копіював лише полтавську говірку. Звичайно, він орієнтувався насамперед на ту мову, з якою зріс, якою користувалися у його родині. Його мати – решетилівська козачка – говорила вдома винятково українською мовою. Але у його мовній палітрі можна віднайти слова, які не притаманні Полтавщині. Іван Котляревський використав у творі й слова, які були поширені у Чернігівській губернії, теперішній Сумській та Харківській областях тощо.

У поемі Котляревський літературним прийомом, сатирою та гумором викриває та засуджує негативні соціальні явища суспільства кінця 18 – початку 19 століття, висміює українських панів і чиновників, козацьких старшин, їхній паразитичний спосіб життя, обжерливість, пияцтво, сварки. Разом із тим він уславлює героїзм, патріотизм, вірність обов’язку, мужність, товариську солідарність українського народу.

Поема вражає своєю витонченістю у зображенні побуту та звичаїв різних суспільних верств української дійсності. «Енеїда» описує побут та традиції. Там вони зображені через пригоди козака Енея та троянців, що були прообразами козаків-запорожців. Поміщиків і феодалів Іван Котляревський зобразив, як богів, що мали всі негативні риси цих верств – хабарництво, інтриганство, зневажливе ставлення до народу. Деякі з них допомагають Енею, інші – перешкоджають. Деталізація їхніх взаємин зберегла в літературі опис українських традицій. «Енеїду» можна назвати енциклопедією українського народу. Вона зафіксувала все. За підрахунками дослідників, у творі майже 7 000 слів. І ці слова означають предмети українського побуту. Тут і одяг, і взуття, і головні убори дівчини, заміжньої жінки, чоловіків. Тут тканини, меблювання, начиння. Тут продукти харчування, сільськогосподарські знаряддя, зброя, музичні інструменти. Згадані народні обряди, звичаї, танці, ігри, хвороби, гуляння.

Поема започаткувала становлення новочасної української літератури, її із захватом читали всі і бідні і багаті. Іван Котляревський, перекладаючи Вергіліїву поему, розповів про життя козаків, адже і сам був на військовій службі в Сіверському карабінерному полку, сформованому на базі декількох українських козацьких полків. Аби не дуже віддалятися від задумів Вергілія, він назвав козаків троянцями, а їхнього ватажка – Енеєм.

Слід одразу зазначити, що Іван Котляревський був зовсім не першим автором, який взяв за основу героїчну поему Публія Вергілія Марона. Наприклад, 1791 року з’явилася «Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку» за авторством Миколи Осипова, пізніше продовжена Олександром Котельницьким. Через три роки – твір вихованця Києво-Могилянської академії Опанаса Лобисевича «Вергилиевы пастухи, в малороссийский кобеняк переодетые». На жаль, ця поема не збереглася. Проте літературознавці вважають Опанаса Лобисевича прямим попередником Івана Котляревського.

Над своїм твором Котляревський почав працювати у 1794 році – щойно після виходу поеми Лобисевича. Довгий час його «Енеїда» поширювалася в рукописних списках, які подекуди суттєво відрізнялися один від одного. Зрештою одна з копій дісталася Петербурга і потрапила до рук видавця й мецената родом з Конотопа, колезького асесора Максима Парпури. Той завідував друкарнею Медичної колегії, де мав за помічника ще одного українця, вихідця зі Стародубщини, Йосипа Каменецького. Спільними зусиллями вони 1798 року видали перші три частини «Енеїди».

Перше видання «Енеїди» Котляревського (три частини), 1798 рік.
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського

Цікаво, що Парпура і Каменецький нічого не повідомили Котляревському про свою ініціативу. Однак вони зазначили його авторство у назві твору («Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским»), зробили приписку «иждивением М. Парпуры» і посвяту: «Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается». Вірогідно, саме Йосип Каменецький уклав додатковий «Словник», який ішов за текстом твору і пояснював значення українських слів для російськомовного читача.

Перше видання «Енеїди» Котляревського (три частини), 1798 рік.
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського

Це ж саме видання повторили – і знову без відома і згоди автора! – через десять років у петербурзькій типографії Івана Глазунова. Тільки 1809 року вже сам Котляревський опублікував чотири частини поеми коштом полтавського поміщика Семена Кочубея. У цьому виданні на окремій сторінці було вміщено повідомлення, яким автор засвідчував незгоду з двома попередніми виданнями, знімав з себе відповідальність за всі виявлені помилки і перекручення: «Энеида, на малороссийский язык мною переложенная, в 1798 и 1808 годах была напечатана без моего ведома и согласия. Она досталась господам издателям со многими ошибками и опущениями, случившимися от переписки, а сверх того и издававшие в ней по-своему многое переделали и почти испорченную выпустили под моим именем». Котляревський серйозно образився на попередніх видавців. Адже у третьому, авторському виданні, у сцені подорожі Енея до пекла з’явилися такі рядки:

Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорому, без Бога бувши
І восьму заповідь забувши
Чужим пустився промишлять.

Схоже, що під словом «мацапура» мався на увазі Максим Парпура. Значно пізніше літературознавці (Павло Житецький, Сергій Єфремов) робили спроби виправдати першого видавця «Енеїди». Вони стверджували, що ніякого особливого прибутку від книжки Парпура отримати не міг. Він опублікував її з любові до українського слова, виступивши як меценат, а не підприємець.

Роботу над п’ятою і шостою частинами «Енеїди» Котляревський провадив до кінця життя. Незадовго до смерті він продав рукопис харківському видавцеві, надвірному радникові Йосипу Волохінову. 1842 року перше повне видання «Енеїди» вийшло у типографії Харківського університету. Саме за ним поема безліч разів передруковувалася аж до наших днів.

Перше повне видання «Енеїди» Котляревського (шість частин), 1842 рік.
Центральна наукова бібліотека Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

«Енеїда» І. Котляревського – суто народний твір. Головним героєм твору є наші люди. Троянське військо, на чолі якого стоїть «Еней», – це представники українського народу. Всією своєю поемою Котляревський продемонстрував незвичайну силу і волю народу до життя. І це не було його романтичним уявленням про рідний народ – він бачив цю силу по селах і містах, на полі битви, в образах, створених народним генієм. Українські люди в поемі виступають під античними псевдонімами. Але досить придивитися до кожного такого героя з давньоримським ім’ям, і перед нами, «як буряк, червоний, горлань, верлань, кулачник страшний і щирий кундель-степовик» – запорожець, один з тих, кого Котляревський знав не тільки з фольклору, а й особисто. Незважаючи на бурлескність зображення, поема стала не так героїко-комічною, як героїчною.

В образах троянців Іван Котляревський змальовує могутність українського народу, сміливих запорозьких козаків, які своїм героїзмом дивували світ. Це ті самі люди, сильні, відважні, невтомні в походах, яким не треба багатства, але потрібна передусім свобода, без якої і життя для них немає. Це люди, здатні голими руками взяти розпечене ядро, які зневажають фізичний біль («ось казали, що болить, коли з живого шкіру здирали, а воно наче комарі кусають»). Вони помруть, але не стануть рабами. У поемі письменник-гуманіст засудив кріпацтво як велике зло, а панів та інших народних кривдників помістив у пеклі.

«Енеїда» – це справжня енциклопедія життя українського народу. Мало не кожна строфа поеми для тих, хто уміє ту енциклопедію читати, може розгорнутися в цілу наукову розвідку про той чи інший аспект сучасної І. Котляревському дійсності. Письменник завжди дотримувався правди життя, яка повнокровно струмує в кожному рядку поеми. Зрозуміти предмет, явище, подію, ім’я, назване в поемі, – тільки половина справи. Друга, не менш важлива, – з’ясувати, в якому контексті твору, а разом з тим і реальної дійсності, історичної доби постає все, що складає зміст поеми. У ній не те, що строфи, – рядка, жодного слова немає, вжитого просто так, для зв’язку між епізодами. Усе працює, все несе смислове навантаження, кожне слово – там, де йому належить бути. І в усьому – виняткове знання буття українського народу, його психології, його характеру.

Недарма письменник Вадим Пассек у 1841 році констатував, що поему «Енеїда» із захватом читали всі, «від грамотного селянина до багатого пана». Вже у першій половині XIX століття естафету Котляревського підхопили Григорій Квітка-Основ’яненко, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський, Михайло Петренко, Тарас Шевченко, формуючи українську літературну мову на народній основі.

Вихід у світ «Енеїди» став епохальною подією в культурному житті України. Це була перша друкована українська книга, написана живою народною мовою, що своєю появою стверджувала початок етапу у розвитку нашої літератури. Цей твір є першокласним джерелом з українознавства, українського побуту та культури XVIII століття.

Сьогодні у світових бібліотеках в приватних колекціях зберігається всього кілька примірників першодруків «Енеїди» 1798, 1808, 1809 та 1842 років. Найрідкіснішим виданням є першодрук 1798 року – окрім примірника в НБУВ, відомо лише про кілька інших примірників у найбільших бібліотеках та приватних колекціях світу. Менш рідкісним, однак теж надзвичайно цінним, є видання 1809 року – воно наявне лише в кількох десятках найбільших бібліотек та приватних колекцій світу. Видання 1808 та 1842 років менш рідкісні й зберігаються в понад сотні великих бібліотек і приватних колекцій світу.

З усіх художників, які працювали над «Енеїдою» Котляревського, найпотужніші образи належать Анатолію Базилевичу. Починаючи з року першого видання «Енеїди» Базилевича (1968), книга з яскравими та дещо незвичними персонажами перевидавалася понад півтора десятки разів, зведений наклад склав більш ніж мільйон примірників, а самі ілюстрації отримали народну любов.

 
Видання «Енеїди» 1968 року з ілюстраціями Анатолія Базилевича

Творчість І. П. Котляревського відіграла важливу роль не тільки в українському письменництві, а й у розвитку духовного життя українського народу. Багато написано про І. П. Котляревського, проаналізовано його твори, майже кожен рядок. Історик, політолог, професор, колишній директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Роман Шпорлюк наголосив, що в кінці 18 ст. завершився великий історичний період та йшов процес формування української нації:

«Публікуй, або пропадай» – це було гасло українських «будителів». Вони розуміли, що якщо в часи Котляревського не видати книжку, то їхня мова, себто ідентичність, зникне».

«Люди, які кажуть, що «Енеїда» Котляревського – етнографія – цієї книжки хіба ніколи не читали».

Богдан Лепкий писав: «Енеїдою» він зробив справжнє чудо. Показав своїм і чужим, що українською мовою можна написати не тільки журливу пісеньку про нещасливу любов козака і дівчини, але й великий, епохальний твір, привчив, і своїх і чужих читати по-українськи…»

«Енеїда» – свідоцтво багатства української мови, в ній неповторний український колорит, справжній народний гумор і сатира, іронічність і легкість розповіді. Віршована форма «Енеїди» була новаторською: десятирядкова строфа з правильним і суворим чергуванням рим, чотиристопний ямб, легкий та дзвінкий. «Енеїда» пов’язана з українською усною творчістю, але в той же час це виключно оригінальний твір. Завдяки цій оригінальності ми знову і знову читаємо «Енеїду», із задоволенням дивимось п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», знову і знову згадуємо батька нової української літератури.

За мотивами «Енеїди» Я. Лопатинський створив оперу «Еней на мандрівці» (1911), М. В. Лисенко написав музику до «Наталки Полтавки» (1890) та «Енеїди» (1911). Сценічні ролі у п’єсах зіграли М. Щепкін, К. Соленик, М. К. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та ін. Його твори були інсценізовані («Енеїда» – 1903, 1913, 1986) й екранізовані («Москаль-чарівник» – 1909, 1911; «Наталка Полтавка» – 1911, 1936, 1978).
У 1969 році режисер Ніна Василенко зняла короткометражний мультфільм «Пригоди козака Енея», створений за мотивами однойменної поеми Івана Котляревського на студії Київнаукфільм. 1991 року на тій же студії режисер Володимир Дахно зняв повнометражний мультфільм «Енеїда».
1898 року відзначення сторіччя появи знаменитої поеми стало демонстрацією згуртованості культурної еліти. Тоді виникла ініціатива відкрити пам’ятник Котляревському у Полтаві. У 1903 році пам’ятник було споруджено у Полтаві (скульптор Л. Позен), а у 1973 – у Києві (скульптор Г. Кальченко).

Пам’ятник Івану Котляревському у Полтаві

1952 року у Полтаві було відкрито літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського.

У 1969 року у Полтаві на Івановій горі відкрито музей-садиба Івана Котляревського – меморіальний комплекс на основі садиби, де 1769 року народився і мешкав письменник.

Музей-садиба Івана Котляревського в Полтаві

А 200-річчя «Енеїди» відзначалося вже у незалежній Україні. 28 жовтня 1998 року Національний банк України на честь 200-річчя першого видання «Енеїди» у серії «Духовні скарби України» випустив золоту пам’ятну монету номіналом 100 гривень.

Золота пам’ятна монета НБУ номіналом 100 гривень, 1998 року. Реверс.

У 2023 році на державному рівні Україна відзначає 225-річницю з часу виходу поеми Івана Котляревського «Енеїда» – знакового твору, що започаткував становлення нової української літератури.

«Енеїда» І. Котляревського переведена багатьма мовами народів світу: чеською, білоруською, болгарською, румунською, німецькою, англійською, польською, грузинською, есперанто, японською.

«Енеїда» І. Котляревського ввійшла в золотий фонд не лише української, а й світової культури. Україна та світ й сьогодні з великим задоволенням читає «Енеїду» І. Котля¬ревського, яка органічно вплелася в українську та світову культуру. Вона живе разом з її автором, бо те, що служить народові, не вмирає.

І. П. Котляревський своєю талановитою «Енеїдою» довів, що козаки хотіли, вміли та боролися за Волю, Віру, Землю, що козацька слава не вмерла і прийде час, коли вона відродиться по усій Україні. І час настав – незалежна, волелюбна, козацька Україна впевнено рухається демократичним шляхом.

Джерело: мережа Інтернет.
Матеріал підготувала провідний бібліотекар Н. Г. Бакум.

Володимир Вернадський  – перший президент Академії наук України

12 березня виповнюється 160 років від дня народження Володимира Вернадського. Вернадський Володимир Іванович – великий і легендарний український учений, основоположник учення про біосферу і ноосферу, основоположник наук: біогеохімії, геохімії, радіогеології, автор закону біогенної міграції атомів, закону константності, великий мислитель ХХ століття, перший президент Академії наук України.

12 березня 1863 року в сім’ї професора політичної економії Івана Васильовича Вернадського народився син Володимир, якому судилося стати видатним вченим кінця ХІХ – початку ХХ століття. Дослідження науковця випередили свій час, а його ідеї багато в чому були пророчими.

Рід Вернадських походить від литовського шляхтича Верни, що бився на боці Богдана Хмельницького у визвольній війні 1648–1654 років, а його нащадки потім осіли у Києві. Матір майбутнього науковця, Ганна Петрівна Константинович, була з роду українських шляхтичів. Будучи викладачем вокалу і співачкою хору, вона любила українські пісні. У домі Вернадських часто звучала українська мова. Батько Володимира, Іван Васильович, народився у Києві, очолював кафедру в Київському університеті, з переїздом до Москви очолював кафедру в Московському університеті. Батько його підтримував тісні зв’язки з визначними діячами української культури, був знайомий з Т. Г. Шевченком, дружив з М. О. Максимовичем – першим ректором Київського університету, біологом, істориком, фольклористом, письменником, другом Т. Г. Шевченка. Сім’я Вернадських була ріднею сім’ї Короленка – відомого письменника, та ріднею Миколи Гулака – педагога і вченого, одного з організаторів Кирило-Мефодіївського товариства, яке очолював Т. Г. Шевченко. У сім’ї Вернадських берегли українську мову, пісню, книжки, спогади про Великого Кобзаря.

Батько – Іван Васильович, Мати – Ганна Петрівна,
1860 рік

Перші роки життя Володимира Вернадського пройшли в Санкт-Петербурзі, де в Олександрівському ліцеї викладав політичну економію його батько. У 1868 році родина переїздить до Харкова. Світогляд Володимира Вернадського значною мірою формувався під впливом батька, а також зведеного брата Миколи – сина Івана Васильовича від першого шлюбу, талановитого художника і поета. Дитячі роки Вернадського минули в Харкові, а в селі Великі Шишаки під Полтавою Вернадські мали садибу – двоповерховий будинок, куди приїжджали чи не щоліта. На жаль, від цього будинку не залишилося й сліду. Провів одне літо Володимир і в садибі українського письменника Квітки-Основ'яненка. Ще хлопчиною бував у Києві, жив у будинку в Липках, де мешкала й померла його бабуся – В. Константинович. У 1873 році Володимир Вернадський вступив до першого класу Харківської гімназії, де провчився три роки.  

Будинок 1-ї чоловічої гімназії в Харкові

Пізніше його сім’я повертається до Санкт-Петербурга, де Володимир Вернадський закінчує гімназію і вступає на природознавче відділення фізико-математичного факультету. Під впливом видатного вченого В. В. Докучаєва Володимир Іванович займається мінералогією і кристалографією. Крім своєї спеціальності, майбутній видатний учений цікавиться ґрунтами, фізичною географією, природними водами, біологією, історією розвитку наукової думки, філософією, історією і літературою. Як різнобічно обдарована людина, він вивчив усі мови слов’янської групи, а також англійську, німецьку, французьку та кілька інших, що дуже допомагало йому під час численних наукових відряджень до Європи.

Володимир Іванович Вернадський брав активну участь у громадському житті і в 1883 році став одним із засновників студентського науково-літературного товариства. Близькими друзями Володимира Вернадського на все життя стали члени науково-літературного товариства брати Ольденбурги, І. Гревс, Д. Шаховський, Н. Ушинський, О. Краснов. Так, до створеної ними групи з вивчення народної літератури в 1886 році увійшла Наталія Єгорівна Старицька, яка пізніше стала дружиною Володимира Івановича Вернадського. Віддані одне одному, вони прожили разом 56 років і виховали двох дітей: Георгія і Ніну.

Родина В. І. Вернадського

У 1885 році, закінчивши університет, Володимир Вернадський залишається працювати в ньому хранителем мінералогічного кабінету, де веде активну науково-дослідницьку роботу в галузі мінералогії, кристалографії та в суміжних науках. Навесні 1888 року університет відправив молодого дослідника на стажування за кордон. Протягом двох років учений побував у Німеччині, Австрії, Італії та Франції, де працював у різних наукових установах.

Після закінчення стажування Володимир Вернадський був назначений керівником кафедри мінералогії фізико-математичного факультету Московського університету. В 1891 році він стає приват-доцентом цього університету, а ще через 6 років захищає докторську дисертацію і стає у віці 35 років професором мінералогії і кристалографії. До того ж періоду належать праці науковця з геохімії – нової науки, яку Володимир Вернадський розвинув із генетичної мінералогії.

Він перший ввів в Росії спектральний метод для вирішення геохімічних завдань. Займався вивченням рідкісних і розсіяних хімічних елементів у ізоморфних з’єднаннях і у розсіяному стані. Багато уваги приділив вивченню хімічного складу земної кори, океану і атмосфери. У «Нарисах геохімії» (1927) Вернадський виклав історію кремнію і силікатів, марганцю, брому, йоду, вуглецю, радіоактивних елементів у земній корі.

Радіогеологічні дослідження Вернадського стосуються ролі радіоактивних елементів в еволюції Землі. У 1909 році зусиллями академіка Вернадського була створена Радієва комісія. Починаючи з 1910 року Вернадський проводив пошуки родовищ радіоактивних мінералів і хімічні дослідження на радій і уран. В 1912 році запрацювала перша в Росії радіохімічна лабораторія.

Розглядаючи воду як мінерал, Вернадський у роботі «Історія мінералів земної кори» дав мінералогію води. Ним розвивалося вчення про єдність вод Землі. Створена Вернадським біогеохімія вивчає геохімічні процеси, в яких беруть участь організми.

У 1911 році на 25-річчя наукової, викладацької діяльності та сімейного життя Володимир Іванович Вернадський переїжджає до Санкт-Петербурга. Його син на той час уже готується стати професором історії, а сам академік завідував мінералогічним відділенням Геологічного музею. Щороку у професійних журналах друкується по 10-15 його статей, а маршрути робочих наукових відряджень Вернадського проходять через Скандинавію, Францію, Ірландію, Англію, Італію та Грецію.

Незважаючи на насичену наукову діяльність, Володимир Іванович Вернадський встигає бути активним громадським діячем: входить до земського та конституційно-демократичного рухів, є співорганізатором ліберальної партії конституційних демократів (кадетів). Видатний академік був членом Державної ради в 1906–1907 та 1915 роках. В. І. Вернадський очолював учений комітет при Міністерстві землеробства, Комісію з підготовки реформи вищої школи, а восени 1917 року увійшов у склад Тимчасового уряду як заступник міністра освіти. На цій посаді академік Вернадський вперше піднімає питання про створення Академій наук України та Сибіру. Жовтневу революцію і прихід до влади більшовиків В. І. Вернадський не прийняв, і, як багато освічених людей того часу, вважав, що панування терору на цих землях надовго не затримається.

На наукові відкриття Вернадського надихала робота в рідному краї. Свою найголовнішу працю, яка має назву «Біосфера», він почав писати влітку 1917 року в родинному хуторі Великі Шишаки під Полтавою. Прогресивні вчення Вернадського про живу речовину, біосферу, запропоновані ним нові терміни, вчений розробив якраз того літа, коли працював на Полтавщині. Тут він пережив стан найвищого піднесення і натхнення, а наступні три роки лише допрацьовував цю революційну наукову працю. У роки «жовтневого перевороту», незважаючи на часту зміну влади в Україні, Вернадський їде до Полтави, де плідно працює, знайомиться з місцевою інтелігенцією.

Пам’ятник В. І. Вернадському у смт. Шишаки Полтавської області

У новоствореній Українській Державі гетьмана Скоропадського він очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з питань вищої школи. Він уважав, що важливо створити сильний центр наукових досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України. Дослідження вести в найширшому загальнолюдському масштабі. Слід якнайшвидше створювати кафедри і лабораторії, інститути. З Москви до Києва переїжджає понад 20 відомих учених.

Один із засновників та 1-й президент УАН (1918–1921) В. І. Вернадський розробив життєздатну, далекоглядну модель Академії. Згідно з його задумом, Академія має задовольняти такі важливі вимоги: 1) національні (допомагати зростанню української національної самосвідомості та української культури), 2) державні (сприяти підвищенню продуктивних сил країни і людини) і 3) місцеві (бути якнайтісніше пов’язаною зі звичайними питаннями практичного життя). В організацію академічного життя В. І. Вернадським також покладено три головні принципи: державний статус, самоврядність Академії у наукових справах, гармонійне поєднання природничих, технічних і соціогуманітарних наук. Реалізація цієї моделі невдовзі перетворила Академію на головну наукову установу України і визнаний у міжнародному середовищі центр фундаментальних досліджень, що відіграло величезну роль у формуванні науково-технічного і економічного потенціалу України у XX столітті.

Національна академія наук України

13 вересня 1918 року на засіданні комісії за доповіддю Вернадського було ухвалено заснувати щорічні асигнування на наукові роботи, експедиції та ін. Комісія подбала про Ботанічний сад Києва, про створення Геодезичного інституту, розробила Статут академії. У жовтні Вернадського обирають першим президентом УАН. Фізико-математичне відділення академії прийняло тематику Вернадського – почалося створення біогеохімічної лабораторії. Першим відкриттям було повідомлення про наявність в організмі мишей нікелю. Геохімічне дослідження рослин стало основою гіпотези, що в землі є вже відомі тоді 87 хімічних елементів.

Як і в модель створюваної Академії, так і в модель бібліотеки він заклав організаційні принципи установ загально-національного і світового значення, зокрема, бібліотека мала бути триєдиним комплексом – бібліотечним, інформаційним, освітнім. В. Вернадський вникав у всі деталі бібліотечної справи: від обміну літературою, організації читальних залів і каталогів до наукової бібліотечної роботи. Особисто займався комплектуванням, закупівлею бібліотечних колекцій, організацією передачі Національній бібліотеці бібліотек закритих установ, видачею охоронних грамот для бібліотек, посилав гінців за кордон для пошуків і закупівлі найновішої літератури чи рукописів та стародруків. Концепція Національної бібліотеки була викладена у "Відозві від Тимчасового Комітету для заснування Національної бібліотеки Української Держави в Києві". Спеціальним завданням ставилося закласти українське відділ (Ucrainica), присвячений літературі про Україну та український народ, і в ньому збирати все, що друкувалося будь-коли і будь-де українською мовою, літературу, писану всіма мовами про історію і культуру українського народу, про народи, які живуть на території України, про природу України та ін. На основі записки Вернадського розроблено й прийнято Статут бібліотеки. Встановлювалась загальнодоступність і безплатне користування бібліотечними фондами. До обов'язків бібліотеки входила підготовка зведеного каталогу, де б були відображені книжки всіх книгозбірень України. На неї поширювалися всі пільги, що передбачалися для Академії. З ініціативи В. Вернадського було встановлено, що Національна бібліотека одержує безплатно по два примірники всіх видів видань з усіх друкарень України. У 1920–1930 роки в бібліотеці працювали відомі українські вчені: Д. Балика, Г. Житецький, Б. Зданевич, В. Козловський, Ф. Максименко, С. Маслов, Ю. Меженко, С. Постернак, П. Попов, М. Сагарда, Є. Ківлицький, М. Ясинський та ін. Вони створили не тільки бібліотечну, а й наукову установу, яка мала всебічно, ґрунтовно вивчати книгу.

Національна бібліотека України ім. В. Вернадського

Наприкінці 1919-го року, коли Київ захопили війська Денікіна, академію було закрито. З приходом Червоної армії академік виїжджає до Ростова, а звідти пізніше – до Криму, де стає ректором Таврійського університету, який у наш час став університетом імені Вернадського. У ті часи він міг емігрувати до Лондона, та не зробив цього, ймовірніше за все, через стан здоров’я: В. І. Вернадський захворів на висипний тиф, який мало не відібрав у видатного вченого життя.

Так уже склалося життя видатного вченого, що він вірив, у першу чергу, у безсмертя особистості. Як і його батько, В. І. Вернадський називав себе пантеїстом – вірив у божественне походження всього сущого. Ученого з таким світоглядом у Радянському Союзі рятували його колосальні знання, від практичного використання яких керівництво держави мало зиск. Звичайно, пережив В. І. Вернадський і важкі часи нападок на нього особисто (його підозрювали в шпигунстві) та на його роботи як на плоди ідеалістичної філософії. Тоді ж В. І. Вернадський, який не терпить «насилля над людською особистістю», виступає на захист колег, що були репресовані.

У 1922 році академік із сім’єю виїхав до Парижа. Його донька залишилась навчатися в Празі, а сам учений читав лекції з геохімії та радіогеології в Сорбонні. В. І. Вернадський активно працював і там, видав книгу, писав наукові статті. Проте 1926 року вирішив повернутись до Ленінграда на прохання учня О. Ферсмана і друга С. Ольденбурга, президента Академії наук. Тоді академік щиро сподівався, що допоможе становленню науки на рідних землях і все ще не вірив, що панування комуністичного режиму триватиме довго. Навіть у ті часи академік часто виїжджає за кордон читати лекції і працювати в наукових центрах Німеччини, Чехословаччини, Франції, Англії тощо. Після 30-х років виїжджати за кордон стає все складніше.

В. І. Вернадський стає свідком того, як класична наукова теорія поступово витісняється «новим варварством», проте сам працює далі, вважаючи, що його знання можуть врятувати народ. У 40-х роках В. І. Вернадський працює над створенням ядерної енергетики, перспективність якої він зрозумів ще кілька десятиліть тому, проте був почутий лише зараз, коли за розробку ядерного проекту взялась Америка.

Під час Другої світової війни В. І. Вернадський з дружиною був евакуйований до Казахстану, звідки вони повернулись до Москви лише в кінці серпня 1943 року. Володимир Іванович відчуває, що час підбивати підсумки його земного життя, і зосереджується на написанні хроніки свого життя, історії зародження і розвитку ідей. Володимир Іванович Вернадський працює далі, – працює до останнього дня. 6 січня 1945 року він відійшов у вічність.

Вернадський є основоположником сучасного вчення про біосферу. Сукупність живих організмів у біосфері він назвав живою речовиною. Згідно з ученням Вернадського, жива Речовина, трансформуючи сонячне випромінювання, залучає неорганічну матерію у безперервний кругообіг. Величезна роль вчення Вернадського про біосферу та її розвиток у повній мірі почала виявлятися з другої половини ХХ ст. Цьому сприяли, з одного боку, розвиток екології, в якій поняття біосфери є одним з основоположних, а з другого – розвиток сучасної науково-технічної революції, яка висунула як одне з першочергових завдань проблему впливу людства на природу. Біосфера під впливом наукових досягнень і людської праці поступово переходить у новий стан – ноосферу – сферу розуму. Ідеї Вернадського про ноосферу, що має велике філософське узагальнення, виникли на стику двох основних напрямів його наукової діяльності – біогеохімії та історії наук. Останній Вернадський приділяв особливу увагу, вказуючи, що в моменти вибуху наукової творчості, науково-технічної революції «наукова думка є знаряддям досягнення нового». Проведені Вернадським аналізи еволюції наукової думки та наукового світогляду, а також дослідження структури науки представляють найбільший внесок у наукознавство, одним з основоположників якого він був. Розвивати ідеї великого академіка продовжують і зараз. Його праці й зараз мають практичне значення – вони були науковим одкровенням, яке змогло зрозуміти людство лише через десятки років. Наскільки ж правим він був, коли казав, що «в геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не буде використовувати свій розум і свій труд на самознищення».

Як визнання його заслуг, ім'я вченого присвоєно багатьом академічним інститутам, бібліотекам, кораблям тощо. Зокрема Національній бібліотеці України, яку він заснував. На пошану вченого названо два мінерали «вернадит» і «вернадскит». На честь науковця названо астероїд 2809 Вернадський. Академія наук СРСР у 1945 році установила грошову премію та золоту медаль імені В. І. Вернадського. Починаючи з 1973 року НАН України встановлена також премія імені В. І. Вернадського, а з 2003 р. – Золота медаль імені В. І. Вернадського Національної академії наук України. У 1963 році Пошта СРСР випустила поштову марку до 100-річчя від дня народження вченого. У 1964 році іменем ученого названо гірський хребет у східній частині Антарктиди. У 1996 році заснована українська антарктична станція Академік Вернадський. З нагоди 1500-річчя Києва і 118-ї річниці з дня народження академіка 12 березня 1981 року в місці сполучення проспекту Перемоги і названого його іменем бульвару було  відкрито пам’ятник Вернадському.

Пам'ятник Володимиру Вернадському у Києві

У 2000 році на всеукраїнському шоу "Людина року" вченому, за його заслуги перед вітчизняною і світовою наукою, та людством було присвоєно звання "Людина століття". 26 березня 2003 року Національним банком України в обіг випущена ювілейна монета номіналом 2 гривні, присвячена академіку Вернадському. 25 лютого 2013 року Національним банком України в обіг випущена срібна пам'ятна монета у серії "Видатні особистості України" номіналом 5 гривень, присвячена 150-річчю від дня народження Вернадського.. Портрет Володимира Вернадського розміщено на банкноті номіналом 1000 грн.

Портрет Володимира Вернадського на банкноті номіналом 1000 грн.

Великий титан науки Вернадський мав енциклопедичні знання. За своє життя він написав 416 значних наукових робіт (крім статей), з яких 100 присвячено мінералогії, 70 – біогеохімії, 50 – геохімії, 43 – історії науки, 37 – організаційним питанням, 29 – кристалографії, 21 – радіогеології, 14 – ґрунтознавству та іншим питанням. Слід виділити й праці з біології, проблем часу і симетрії, загальної геології, про родовища корисних копалин. Торкається він філософських проблем пізнання, реальності буття, вічності життя. Він умів здійснювати синтез знань, об’єднувати різні наукові дані; і це допомогло йому відкрити нові галузі розвитку наукової думки. Тому й зараховуємо його до великих учених, мислителів ХХ століття.

Рекомендуємо переглянути:

1. Шишаки і Вернадський [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.facebook.com/watch/?v=621905481492847
2. Володимир Іванович Вернадський : презентація  Вернадський [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://svitppt.com.ua/ekonomika/volodimir-ivanovich-vernadskiy1.html

Джерело: мережа інтернет.
Матеріал підготувала провідний бібліотекар Н. Г. Бакум