| Симон Петлюра – символ української державності |
 |
 |
 |
| Понеділок, 04 травня 2026, 15:02 |
Симон Петлюра – символ української державності
Наприкінці травня українська громадськість відзначає дати народження і загибелі Симона Петлюри (1879–1926) – українського державного, військового і політичного діяча, головного отамана війська Української Народної Республіки та Голови Директорії УНР, одного із символів української державності. Це відзначення – насамперед уклін перед пам’яттю нашого славетного земляка і перед пам’яттю тих, хто йшов тим самим шляхом – перед ним і після нього; уклін перед тими, хто поклав своє життя в ім’я незалежності України.
Народився Симон Васильович Петлюра 22 травня 1879 року в Полтаві, в сім’ї міщан козацького походження. У тому ж місті прожив половину свого життя, тут він зростав і формувався. Батько – Василь Павлович – нащадок давнього козацького роду, мав власний дрібний візницький промисел. Мати – Ольга Олексіївна – походила із давнього козацького роду Марченків. Старший брат Федір був членом Української революційної партії, загинув за нез’ясованих обставин у 1907 році. Молодший брат Олександр обрав кар’єру військового – капітан у царській армії, полковник в Армії УНР. Після Другої світової війни оселився в Канаді. Старша сестра Єфросинія в 1918 році постриглася в монашки і померла в монастирі (є версія, що це сталося під час його руйнування чекістами). За не зовсім зрозумілих обставин померла сестра Тетяна. Марина і Феодосія заарештовані НКВД 1937 року за звинуваченням у «поширенні петлюрівства», розстріляні. Племінник Петлюри Степан Скрипник (Мстислав) став першим Патріархом Київським і всієї України. Родина Петлюр мешкала у старому трикімнатному будинку № 20 по Загородній вулиці (тепер – вулиця Капітана Володимира Кісельова). Усі діти в їх українській сім'ї отримували релігійне високодуховне виховання.
Початкову освіту здобув у церковно-парафіяльній школі. У 1895 році, коли йому було 16 років, Симон перейшов на навчання до Полтавської духовної семінарії. Після першого класу навчання не склав грецької мови і залишився на повторний курс. Але потім став відмінником, одним із найкращих студентів. Він захоплювався історією, хоровим співом, грою на скрипці, літературою. Гарно співав, грав у виставах. Наука Петлюру розчарувала: дратували великоросійський стиль викладання, відсутність у семінарії українознавчих предметів, лекції про «зрадника Мазепу» під час відвідин семінаристами Шведської могили (поля Полтавської битви). Світогляд юнака формувався під впливом Шевченкового «Кобзаря», творів Котляревського й історичної літератури. За спогадами сучасників, батьки Петлюри не підтримували його позиції. Мати казала, що це до добра не доведе і просила синових приятелів, які були одної думки з їх сином, більше не приходити до них у дім. Духовна семінарія була чи не єдиною віддушиною в атмосфері тотального імперського контролю. Але навіть тут випалювали українську мову. Є свідчення, як 1894 року викладачі скаржилися, що бурсаки між собою спілкуються українською. І щоб якось із цим боротися, їм забороняли їздити додому і провідувати сестер у єпархіальному училищі. Студенти поширювали нелегальну тоді українську літературу, вимагали, щоб у семінарії скасували систему шпигунства, покращили харчування, дозволили семінаристам вступати в університет. Зросійщення змушувало молодь задуматися, – коментує Тарас Пустовіт (полтавський історик). Вони обговорювали процеси національного гноблення, Полтавську битву, Емський указ і так далі. Полтава повинна була дати щось нашому національному рухові. От була Полтавська битва – наша поразка, і саме на цій території мала з’явитися людина, яка могла би продовжити боротьбу. Такою людиною і став Симон Петлюра.
Українська політична позиція Петлюри викристалізувалася всупереч оточенню. Полтавська губернія, як місце тріумфу Петра І над Карлом ХІІ та Мазепою, мала особливий статус в імперії. Показово, що всі навчальні заклади міста мали імена імператорів. Усе це викликало у Симона Петлюри спротив. Однак було кілька педагогів, які прихильно ставилися до українського руху, поширювали заборонену літературу. Вони і вплинули на Петлюру. Серед них – викладач співів Іван Різенко та гімназійний вчитель німецької мови Михайло Гнатевич. 1898 року в духовній семінарії сформувалася українофільська громада із 30 студентів, до якої належав і Симон Петлюра. Також він спілкувався із сім’єю Русових, помешкання яких стало центром українського руху в Полтаві. Змолоду Петлюра мав бунтівний характер та підвищене почуття справедливості. Тому вже з 1898-го Симон долучився до таємних студентських гуртків, де семінаристи вголос читали заборонені українські книжки, співали революційні пісні. «Найпопулярнішими піснями були у нас «Не пора, не пора», «Шалійте, шалійте», «Як умру, то поховайте», згадував Рудичів. Утім Симон більше любив пісні тужливі, романтичні. Часто декламував або співав «Не забудь, не забудь, юних днів, днів весни» Івана Франка на музику Миколи Лисенка. Через ці співи нібито його і вигнали із семінарії. «Так наче зараз бачу дрібного хлопця, худого, аж сутуловатого, ясноволосого, з ясними, що аж блестіли, очима, одягненого в руденьку курточку зі стоячим комірцем», – згадував Симона Петлюру його шкільний товариш Іван Рудичів, пізніше завідувач Бібліотеки імені Симона Петлюри у Парижі. У 1889–1901 роках вони навчалися в Полтавському духовному училищі та семінарії. Ще змалку, за спогадами Рудичіва, Петлюра мав нахил до мистецтва, театру та письменництва. Мав гарний голос і любив співати. «Де весело, де співають, то вже й чути його голос, його безжурний сміх або оживлену балачку», – писав Іван у спогадах. Співав Петлюра в хорі, у бурсацьких компаніях. Мав співаник, куди занотовував різні українські пісні та поезію, спонукав бурсаків ці твори виконувати. Невдовзі взявся ними диригувати. «Починає буває стиха водити руками, – згадує Рудичів, – а потім, розкриваючи їх на ввесь шир, давав повну волю і рукам, і голосу та почуванню, сам співаючи». Ще грав на скрипці і любив театр. Кілька разів на рік адміністрація бурси дозволяла учням влаштовувати «балі з танцями». Там хлопці розігрували різні театральні сценки. Петлюра був організатором таких імпрез, знаходив реквізит, продумував культурну програму. Частенько сам виступав на сцені. «Добре виходили в нього ролі п’яниць, а особливо жіночі», – згадував жартома Іван. Петлюрі дуже подобалось читати та переказувати прочитане іншим. «Не вміє нічого розказати, значить не читає, значить йолоп», – казав про байдужих до книжок бурсаків. Мав лідерський, втім лагідний характер. У бурсі отримав прізвисько «мама» за те, що захищав слабших. «Покривджені малі бурсаки завжди несли йому свої жалі, – згадував Рудичів, – а він їх потішав, обіймав за шию». Розбійників карав здебільшого словом, але й стусанів не шкодував. При цьому сам був дуже вразливим, навіть сентиментальним. «Не раз доводилося бачити у нього на очах сльози», – дивувався Іван Рудичів. «Це була артистична натура, вроджені здібності якої офіціяльна наука скорше тамувала, ніж розвивала», – згадував товариша публіцист Андрій Жук. Вони познайомилися 1901 року. Тоді Петлюра, за спогадами Жука, перекладав на російську мову Франкові «Перехресні стежки». Хотів опублікувати її в якомусь із російських журналів, щоб заробити на життя, заразом – відкрити очі росіянам на українську культуру. У 1901 році, коли до Полтави прибув композитор Микола Лисенко, якого у російський колах називали «сепаратистом», Петлюра, диригент семінарського хору, вирішив запросити улюбленого композитора послухати як хлопці під його орудою виконують заборонену російською цензурою кантату Лисенка «Б’ють пороги» на слова Тараса Шевченка. На несанкціонований концерт, а це був Всеукраїнський студентський з'їзд, де Петлюра представляв громаду духовної семінарії, увірвався ректор, звинуватив Лисенка в «мазепинской интриге». У семінарії відрахування Петлюри виправдовували тим, що він погано навчався. Але справжня причина була в політичних мотивах, через революційний і «мазепинський» дух, участь в організації виступу в семінарії композитора Миколи Лисенка. У тих документах, які зберігаються в архіві, чітко написано: «Ті безпорядки, що були улаштовані семінаристами, носили характер не академічний, а політичний». У документі значиться п’ять прізвищ, серед яких є і Симон Петлюра. У семінарії Симона Петлюру називали «зелотом» (або «Симоном Зилотом») з кількох причин, що поєднують біблійну символіку, особливості виховання та його політичну діяльність: Він народився 10 травня, у переддень свята апостола Симона Зилота (за старим стилем), тому набожні батьки дали йому це ім’я. У давній Юдеї зелотами називали бунтівних революціонерів, які прагнули повалити імперське панування. Згодом це прізвисько стало символічним для самого Петлюри як лідера визвольного руху, що боровся проти російської імперської влади. Отже, прізвисько, дане при народженні, виявилося пророчим: Петлюра став «зелотом» у політичному сенсі — безкомпромісним борцем за українську незалежність. Загалом полтавська семінарія дала чимало зелотів. З неї вийшло приблизно 10 генералів армії і один головнокомандувач українського війська – Симон Петлюра! Після відрахування із семінарії Петлюра, щоб заробити, займався репетиторством, перекладав твори українських письменників російською, писав аналітичні та наукові розвідки про медицину і земство до «Літературно-наукового вісника», цікавився театром і співами. Саме він подав ідею відбудувати хату Івана Котляревського в Полтаві. У 1902 році почалися селянські заворушення, і політично неблагонадійні відраховані семінаристи потрапили під підозру поліції. Тікаючи від неминучого арешту, Петлюра разом з однодумцями виїхав на Кубань. Відтоді він більше не жив у Полтаві, хоча кілька разів ще приїздив інкогніто. У 23 роки Симон Петлюра почав журналістську кар’єру. Там, на Кубані, почав писати статті для газет. Перші публікації надіслав до львівського «Літературно-наукового вісника», який редагував його улюблений письменник Іван Франко. Писав здебільшого на культурну тематику: про стан освіти на Полтавщині, відкриття археологічного музею у Катеринославі, розкопки Запорозької Січі, гастролі українського театру на Кубані, вихід з друку україномовної Біблії у Лондоні. Займався підпільною революційною роботою, вивчав в архівах історію українського козацтва. А ще заочно познайомився зі своїм майбутнім музичним амбасадором – диригентом Олександром Кошицем, який у ті роки збирав у кубанських станицях український пісенний фольклор. Про це Петлюра-журналіст написав до львівського Вісника. Як і Кошиць, Петлюра із громадою українців Кубані підписав та надіслав до Києва груповий вітальний лист композитору Миколі Лисенку з нагоди 35-річчя його творчої діяльності. На прохання РУП – облаштував у власному помешканні міні друкарню для виготовлення антицарських листівок. У грудні 1903 року за звинуваченням у виготовленні та поширенні антиурядових прокламацій – Петлюру заарештували. Жандармерією було вилучено близько двох сотень листівок, 30 заборонених брошур та гектограф. У березні 1904 року його відпустили на поруки. Скориставшись цим, Петлюра поїхав до Києва, а потім – до Львова, де працював у газеті «Селянин». У 1904 році він повернувся до Києва. У цей період майбутній отаман війська УНР остаточно розкрився як журналіст та публіцист. Він співпрацював із львівським «Літературно-науковим вісником», який редагував Іван Франко, а також – із «Записками Наукового товариства імені Шевченка» під редакцією Михайла Грушевського. Під час революції 1905 року – потрапив під амністію і взяв активну участь у діяльності Української соціал-демократичної партії, що виокремилася з РУП. Наступного року у Петербурзі – редагував партійний орган «Вільна Україна». Повернувшись до Києва, працював секретарем щоденної газети «Рада», навколо якої згуртувалися Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська і Сергій Єфремов. У 1907–1908 рр. Симон Петлюра був співредактором органу УСДРП «Слово» й дописував до журналу «Україна». Восени 1908 року вже відомий український журналіст і редактор Симон Петлюра переїхав до Петербургу, а згодом до Москви (за іншими свідченнями, 1909–1911 рр.). У серці ворожої імперії він взявся за справу, яку замислив ще в студентські роки, – розкрити очі росіянам на Україну й українську культуру. Займався цим упродовж 1912–1916 років на посаді редактора одного з найавторитетніших на той час українських журналів «Украинская жизнь». 1912-го року, після того, як дослідив характер росіян писав: «На почуттях ніколи не можна будувати національну політику, отож і шлях сей вважаю мильним, а сподіванки, що «вони» нас пізнають та почнуть інакше ставитись – помилковими і почасти, з національного боку, шкідливими». На вечірці українського земляцтва познайомився з майбутньою дружиною, полтавкою, студенткою Московського університету Ольгою Більською.
З 1910 року вони жили в цивільному шлюбі. В 1911 році народилась донька Леся. А 1915-го Ольга та Симон одружилися. У Москві він працював бухгалтером у транспортному товаристві, видавав на кошти української громади журнал «Украинская жизнь».)
Після повалення самодержавства у 1917 році – Симон Петлюра організував у Мінську (там на той момент мешкала його родина) український з’їзд фронту, на якому його обрали головою Українського військового комітету Західного фронту і делегували на перший Всеукраїнський військовий з’їзд, який відбувся 18–21 травня 1917-го р. у Києві. На з'їзді його обрали головою Українського Генерального Військового Комітету, а після утворення 28 червня того ж року – Генерального Секретаріату Української Центральної Ради – першим Генеральним секретарем військових справ.
Головним завданням Петлюри як військового діяча була українізація армії. Він виїхав на Лівобережжя, де почав створювати українські військові частини. Так було сформовано гайдамацький кіш Слобідської України, який на початку 1918 року відіграв вирішальну роль у боях за Київ та у ліквідації повстання більшовиків, центром якого став завод «Арсенал». Лук’янівська в’язниця Києва 4 місяці «бачила» Симона Петлюру у своїх стінах. Це сталося 27 липня 1918-го р., коли його запідозрили у підготовці заколоту проти гетьмана Павла Скоропадського. Петлюра був не просто політичним суперником гетьмана, а його ідеологічним та соціальним антагоністом. 13 листопада Петлюру звільнили і він виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським повстанням Директорії УНР (у Білій Церкві тоді дислокувався загін Січових стрільців Євгена Коновальця).
У грудні 1918-го р. Директорія, до складу якої Петлюру обрали заочно, повалила владу Скоропадського. Почалося відновлення УНР. 19 грудня 1918-го р. українська армія увійшла в Київ, розпочалося відновлення республіканського устрою та УНР. 22 січня 1919 року – відбулося урочисте проголошення універсалу Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу.
Коли Симон прийшов до влади, полтавці з певною пересторогою ставилися до його родичів. З одного боку – це була родина важливої людини, з іншого – часи були непевні. У січні 1919 року місто безповоротно відійшло червоним. За родинним домом Петлюри встановили нагляд. Мати померла того ж року після ув’язнення більшовиками. Коли помер батько достеменно не відомо. У цей час більшовицька Росія вдруге почала збройну агресію проти України. У важких внутрішніх і зовнішніх умовах 10 місяців Петлюра очолював збройну боротьбу Армії УНР проти червоної та білої Росії. За цих обставин – багато уваги приділяв переговорам із представниками Антанти, Румунії і Польщі. Після укладення Варшавського договору з Польщею українські війська разом із польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травня 1920 року знову здобули Київ. У жовтні 1920-го р. Польща уклала перемир’я з радянською Росією. Війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, були інтерновані. До Європи Петлюра емігрував вже в останній момент і там очолив уряд УНР в екзилі. У 1922 р. у листі до генерала-хорунжого Миколи Удовиченка Симон Петлюра писав: «Для мене почався вже суд історії. Я його не боюсь… Для мене вже з початку нашого руху ясним було, що наші національно державні змагання повинні перейти довгі щодо терміну і тяжкі своїми пробами митарства, поки ці змагання в певні державні форми скристалізуються… Я бачив, що українські партії мають силу революційну, деякі розкладову, а творчої, організаційної не мають… Вони не усвідомили головного: чи Україна, як самостійна держава, повинна в закордонній політиці спиратись на Европу чи на Москву – Азію? Виявилось, що азійська спадщина в нас – занадто ще сильна: с.-р., частина с.-д. (Винниченко) перевагу давали Москві, а не Европі. Спиратись треба було на Европу, яка, до речі, нас не знала і не розуміла, одночасно треба було творити власну силу. Чим скоріше у народу нашого скристалізуються почуття незалежності од Москви, тим скоріше ми матимемо самостійну Україну». Навіть і тоді, коли Петлюра зазнав поразки, УНР усе ще існувала, хоч і в екзилі. З листопада 1920 року Симон Петлюра керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі, продовжуючи виконувати обов`язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР, вів переговори задля підтримки УНР, здійснював політичне керівництво військовими підрозділами та інституціями на території Польщі. Лише 1992-го Микола Плав’юк (політичний і громадський діяч, останній президент УНР в екзилі, п’ятий Голова ОУН, 5-й президент Світового Конгресу Українців, її президент у вигнанні, борець за незалежність України), передав клейноди президенту вже незалежної України Леонідові Кравчуку. До подій 1920 року, у січні 1919-го, Симон Петлюра ініціював свій наймасштабніший культурний проєкт – відрядив до Парижа Українську Республіканську Капелу. Аби піснею здобути Україні міжнародне визнання і військову допомогу у війні з Росією, а також протидіяти брехні російської пропаганди, що заявляла, як і сьогодні: українського народу не існує. «Завдяки цій державній інституції генерал Петлюра, керівник нової Республіки, вирішив спробувати показати світу існування та етнічну ідентичність свого народу», – писав після прем’єри хору в Парижі французький критик Раймон Шарпантьє.
Окрім Парижу співаки виступили у Лондоні, Брюсселі, Відні, Празі, Женеві, Барселоні – загалом у 45 містах десяти європейських країн. За два з половиною років гастролей дали понад 200 концертів у найпрестижніших концертних залах – Королівській опері Гааги, Віденському концертгаусі, Брюссельському оперному театрі Ла-Монне, Палаці каталонської музики Барселони, в Берлінській та Варшавській філармоніях. Хітом гастролей став «Щедрик» Миколи Леонтовича. Тепер уже західні арткритики друкували захоплюючі рецензії на українські концерти за кордоном. «Щоб познайомити світ із багатством українських пісень залюблений у мистецтво головнокомандувач відрядив до Європи хор», – писав про успішний проєкт Петлюри оглядач роттердамського видання Wereldkroniek. Колега із гаазької De Hofstad додавав: «Хор, який ми чули в Королівській опері, дійсно викликає здивування і повагу до українського народу». Бельгійський критик резюмував: «Українське мистецтво – нове, але потужне. Хто його відчув, не може не полюбити України». Усього в європейській пресі вийшло понад півтисячу таких публікацій. Диригент Кошиць надсилав переклади статей Петлюрі, звітував у листах до отамана про успіхи гастролей: «Швейцарія, Франція, Бельгія і Голландія в один голос говорять про Капелю, як про якесь чудо. Вітають ідею такого роду пропаганди, говорять явно і одверто про наші політичні змагання». Петлюра всю кореспонденцію збирав в окрему папку, наставляв диригента продовжувати гастролі. У 1923 році уряд радянської України зажадав від польських властей видати Симона Петлюру як ворога трудящих. У зв’язку із цим з паспортом на прізвище Степана Могили, через Будапешт (Угорщина), Відень (Австрія) та Женеву (Швейцарія) він став добиратися до Франції. Восени 1924 р. – приїхав у Париж, згодом до нього приєдналися дружина й донька. Того ж 1924 року організував видання тижневика «Тризуб». Паризький період життя Симона Петлюри позначений активною публіцистичною діяльністю: він друкував багато статей на теми громадсько-політичного, культурного життя, національного визволення України, роздуми про Українську революцію, консолідацію політичної еміграції. Незадовго до смерті, у 1925 році, Симон Петлюра встиг написати книгу «Московська воша. Оповідання дядька Семена про те, як московські воші їдять Україну та що з тим треба робити». Однак немає сумнівів, що задумана вона була набагато раніше. У книзі автор подає відомості про тогочасний стан на різних територіях України. Але найцінніше у творі – популярний виклад історії Української революції, кривавої боротьби, гарячкових заходів Уряду УНР та допущених помилок. Видана вона була у Франції 1966 року українською мовою.
Симон Петлюра загинув 25 травня 1926-го р. біля 14-ї години у Парижі від кулі більшовицького агента Самуїла Шварцбарта. Поховали Симона Петлюру на паризькому цвинтарі Монпарнас.
Симон Петлюра «залишився навіки» у Парижі. Хоча похованим «залюблений у мистецтво головнокомандувач» хотів бути на Чернечій Горі. «Коли вже говорити про те, де було б добре лежати мертвим костям, – згадував слова Симона Петлюри його близький товариш Василь Королів-Старий, – то тільки тут. Не там, рядом з Тарасом, а хоча б от тут, у нього під ногами!». Прямих нащадків Симона Петлюри не лишилося. Він мав дружину Ольгу, яка через потрясіння втратила зір після загибелі чоловіка. Їхня донька, яку назвали Ларисою на честь Лесі Українки, померла від туберкульозу у 1930-ому році. Чоловіка та дітей не мала. За радянських часів влада зробила усе, щоб спотворити та затерти пам’ять про Головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Із матеріалів відомого полтавського історика Тараса Пустовіта відомо, що інформацію про Петлюру доводилося збирати по крихтах. Джерела були розпорошені, періодика збереглася тільки фрагментарно. Ні фотографій будинку, де жив Петлюра, ні документів з духовної семінарії та духовного училища, де вчився. Натомість – багато радянської пропаганди. Якось дослідник натрапив на документи жандармерії, прокурора Полтавського окружного суду та видання «Полтавські єпархіальні відомості» Завдяки яким історик узнав та оприлюднив багато історичних фактів про Симона Петлюру, його сім’ю та діяльність, знайшов фотографії із життя Петлюри. Старий трикімнатний будинок Петлюр знесли у 1970-ті, на його місці звели п’ятиповерхівку. Та садиба була розташована на перехресті вулиць Загородної та Костянтинівської. Їх переназвали на честь Зигіна, радянського воєначальника Другої світової, та Артема, «червоного» ворога Петлюри. Сьогодні ця п’ятиповерхівка нічим не вирізняється від тисяч інших. Відмінності додає хіба що меморіальна дошка, яка повідомляє: колись тут був дім Петлюри. Хоча насправді той будинок стояв на кількадесят метрів ближче до сучасної вулиці Зигіна.
Серед полтавців у радянські часи слово «петлюра» було лайливим. Буржуазний націоналіст, неук, що продав Україну, організатор погромів, якого в Парижі вбили євреї на знак помсти. У фільмах Петлюру завжди зображали карикатурно й комічно, населення було зазомбоване і прийняло цей образ, – пояснює Тарас Пустовіт (дослідник життя та діяльності Петлюри, заступник директора Державного архіву Полтавської області). До середини 2000-х у публічному просторі Полтави не було нічого, пов’язаного з іменем Головного отамана військ УНР, який пів свого життя прожив у цьому місті. Меморіальну дошку на семінарії, де він вчився, встановили 2006-го, та й ту розбили невідомі. Відновили її 2019 року.
У Полтаві зберігся також будинок Русових, куди вчащав юний Петлюра і в якому 19-го лютого 1900-го року слухав знакову промову Миколи Міхновського з вимогою незалежності України. Тепер будівля у напів- аварійному стані, у частині живуть люди, частина з меморіальною дошкою пустує. Його ідентифікували за описами в кореспонденції, а інші тогочасні будинки цього району не збереглись до наших днів.
Схоже, що Петлюра повноцінно не повернувся у колективну пам’ять полтавців. Він уже не карикатурний радянський антигерой, але й ще не почесний містянин. 1992 року в Полтаві провели перші Петлюрівські читання, на які приїхав останній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк. Із просвітницькими матеріалами тоді було сутужно: обмежені наклади, неякісний папір. Але читання проводили в найкращих залах міста: Обласній філармонії, краєзнавчому музеї та обласній бібліотеці. Так ми пропагували це ім’я. Робота була зроблена недаремно, і ми свою місію виконали, – наголошує Тарас Пустовіт. У 2016 році, після ухвалення Закону про декомунізацію, з’явилася вулиця Петлюри. Пустовіт розповів, що коли 2016-го року перед перейменуванням вулиці Артема на честь Петлюри серед полтавців провели опитування, то переважна більшість підтримала цю ідею. А 2021-го відбувся конкурс проєктів пам’ятника, який мали встановити наступного року, однак через повномасштабне вторгнення відклали. Є пам’ятники в Рівному, Тернополі, Вінниці та Кам’янці-Подільському, але не в Києві і не в Полтаві. Але й досі Петлюри немає на банкнотах. Нема і бригади ЗСУ імені Петлюри З усієї плеяди Української революції він пошанований найменше, – підсумовує історик Пустовіт.
Петлюра на довгі роки став символом для всіх українців. Символом боротьби за свою державу, за Незалежність України. «Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державності стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами» (Із листа Симона Петлюри до Юрія Гуменюка. 1926 рік). Використані джерела
Щоб більше дізнатися про Симона Петлюру пропонуємо подивитися такі цікаві відео:
та художній фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри» (2018). |
Рис. 1. – Хата, у якій народився Симон Петлюра
Рис. 2. – Полтавська духовна семінарія (нині Аграрний університет)
Рис. 3. – Дружина С. Петлюри Ольга Більська
Рис. 4. – Ольга Петлюра (Більська) з донькою Лесею
Рис. 5. – Мітинг на Софійській площі в Києві з нагоди відкриття
Рис. 6. – Керівники Директорії та Армії УНР
Рис. 7. – Проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР
Рис. 8. – Українська республіканська капела. 12919 рік
Рис. 9. – Обкладинка книги С. Петлюри «Московська воша»
Рис. 10. – Монумент на могилі Симона Петлюри в Парижі
Рис. 11. – Меморіальна дошка на вулиці Симона Петлюри в Полтаві
Рис. 12. – Меморіальна дошка Симона Петлюри
Рис. 13. – Будинок Русових у Полтаві, провулок Родини Русових, 3
Рис. 14. – Пам’ятник Симону Петлюрі у Рівному. Фото: Мазепа Святослав
Рис. 15. – Пам’ятник Симону Петлюрі у Вінниці. Фото: Aniskov
