МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ СКЛІФОСОВСЬКИЙ

М. В. Скліфосовський. Парадне фото 1899 року

Прізвище легендарного хірурга Скліфосовського знають всі. Щоправда, більшість вважає його «русскім», бо самі росіяни всюди так говорять. Але насправді геніальний лікар народився на території невизнаного нині Придністровʼя, а виріс, жив і помер в Україні!

6 квітня 1836 року народився один з найвидатніших хірургів XIX століття – Микола Скліфосовський, без якого неможливо уявити медицину. Нині немає жодної галузі в цій сфері, у якій би не залишив свій слід Скліфосовський. Його реформи і винаходи дозволили врятувати мільйони життів.

Народився Микола Васильович у бідній сім’ї на хуторі, що на південь від міста Дубоссари Тираспольського повіту Херсонської губернії (нині – невизнана Придністровська Молдовська Республіка). Є припущення, що його справжнім прізвищем було Скліфос. У період спалаху в Дубоссарах епідемії холери батько був змушений кількох своїх молодших дітей (а Микола був дев’ятою дитиною з 12-ти), віддати в Одеський притулок. Незабаром він захворів і через кілька років помер. Діти лишилися на вихованні у сиротинці.

Подальшу освіту Микола здобував в Одеській гімназії. Лікарем Скліфосовський вирішив стати ще в дитячі роки, тому після закінчення гімназії відправився в Москву і вступив на медичний факультет Московського університету. Там і визначилася його медична спеціальність – хірургія.

По закінченню університету повернувся до України. Кілька років пропрацював земським лікарем, згодом був переведений до Одеської міської лікарні, очоливши хірургічне відділення. Щодня удосконалюючи свої хірургічні навички, за три роки захистив докторську дисертацію.

У 1866 році Микола Васильович поїхав за кордон і за два роки відрядження працював у Великій Британії, Німеччині та Франції. Там він звернув увагу на роботи знаменитого хірурга Лістера, який одним із перших навів обґрунтовані докази про необхідність стерилізації хірургічних інструментів і операційного приміщення. Зараз це звучить як варварство, але до середини позаминулого століття лікарі, які практикували хірургічні втручання, вважали стерильність не те що необов’язковою, а навіть шкідливою.

З початком австрійсько-прусської війни 1866 року, Микола Скліфосовський отримав дозвіл для відправлення на фронт. Після укладення миру, він повернувся до Одеси, але ненадовго. Через загострення міжнародної обстановки і початок французько-прусської війни 1870-1871 років він знову вирушив на фронт. За кілька місяців повернувся, але цього разу до Петербурга. Його запросили у Медико-хірургічну академію – єдиний навчальний заклад, де готували військових лікарів. Там він пропрацював п’ять років, потім знову подався на балканську, а потім і на російсько-турецьку війну 1877-1878 років.

У воєнних шпиталях він працював пліч-о-пліч із видатним хірургом Миколою Івановичем Пироговим. Як консультанту Червоного Хреста, Скліфосовському доводилося поєднувати роботу хірурга з багатогранною організаторською діяльністю.

Під час важких боїв за фортецю Плевна (зараз місто Плевен, Болгарія) та Шипкинський перевал він інколи оперував по кілька діб, щоб надати допомогу всім солдатам. Через його руки пройшли понад десять тисяч поранених. У воєнних кампаніях він отримав практичний досвід, працюючи у перев’язувальних пунктах військово-польовим хірургом, хірургом-консультантом, провідним хірургом російської армії.

Повернувшись, Микола Скліфосовський став професором Московського університету і очолив хірургічну клініку. Попри те, що лікарня була занедбаною, Микола Васильович за короткий термін перетворив її на один із найкращих лікувальних закладів Європи.

Після облаштування свого шпиталю, Скліфосовський став пропагувати серед колег найновіші наукові досягнення і створив Товариство російських лікарів. Він ініціював перші з’їзди хірургів. Але найбільший резонанс мав організований Скліфосовським XII Міжнародний з’їзд хірургів. Він відбувся у Москві в 1897 році.

На з’їзді були присутні найвидатніші вчені з багатьох країн світу, зокрема видатний німецький фізіолог Рудольф Вірхов. Відвідавши клініку Скліфосовського, він сказав в інтерв’ю: “Ви стоїте на чолі установи, якій заздрять інші народи Європи”. Учений також заснував два періодичних видання – “Хірургічний літопис” і “Літопис російської хірургії”. Щоб знизити вартість і зробити їх більш доступними, він витрачав значні суми з власних коштів.

Та попри популярність, світило медицини був дуже скромною людиною. Не любив галасу навколо свого імені. Наприклад, коли колеги вирішили відзначити 25-річчя його діяльності в Московському університеті, він категорично відмовився від урочистостей. Але все одно вітальні листівки надходили з різних країн. У 1884 році Миколу Васильовича обрали почесним членом Полтавського товариства лікарів.

Скліфософський у родинному колі в Яківцях

Останні роки життя вченого були затьмарені важкою хворобою – мозковим інсультом. Він покинув Петербург і оселився у своїй садибі неподалік від Полтави. Трохи оговтавшись від хвороби, Микола Васильович активно займався громадською діяльністю. Обирався губернським гласним, почесним мировим суддею полтавського повіту, членом Полтавського сільськогосподарського товариства. Микола Скліфософський займався благодійницькою діяльністю: побудував за власні кошти школу для сільських дітей, розраховану на навчання 40-45 учнів. Споруджене шкільне приміщення було на вигоні, спільному для селян і садиби Скліфосовських. На території закладу розкинувся садок, де учні могли проходити практику з садівництва та городництва. Микола Васильович сам учив дітей догляду за рослинами, дерева для посадки безкоштовно давав зі свого саду. Учений опікувався навчанням дітей у школі.

Але здоров’я все погіршувалося. 13 грудня 1904 року Скліфосовський раптово помер. Був похований поруч із могилою сина.

Найважливіша його заслуга в тому, що він увів у хірургію антисептики, за допомогою яких проводилося активне знезараження ран. Став першим у світі, хто застосував розчин кокаїну як знеболювальне під час операцій ротової порожнини. Власноруч сконструював апарат, завдяки якому під час операції підтримувався наркоз. Це дозволяло оперувати довше і якісніше, адже до застосування машини для наркозу складні операції тривали не більше 5 хвилин.

Скліфосовський, досягнення якого дуже важливі в медичній сфері, також впровадив в хірургію рентгенологічні дослідження. Крім того, лікар вперше запропонував проводити оперативні лікування раку щелеп і язика, шлунку, гриж черевної стінки, мозкових гриж і видалення каменів в сечовому міхурі, гінекологічні операції. Йому належить розробка методики операцій і показань до лікування недуг сечовидільної системи.

Перша дружина Скліфосовського Ліза

Микола Скліфосовський з дочкою Тамарою

Маючи величезні досягнення в царині медицини, особисте життя Миколи Васильовича було не таким вже й безхмарним. Перша дружина Ліза померла від тифу у 24 роки. Другою дружиною стала Софія, з нею він прожив до кінця життя. Жінка народила 7 дітей, але їхня доля була трагічною.

Син Борис помер у дитячому віці, Костянтин помер у 16 від туберкульозу нирок. Володимир у 16 років заподіяв собі смерть. Микола загинув на російсько-японській війні, а Олександр зник безвісти в роки революції. Донька Софія втопилася у річці, Тамару зґвалтували і повісили вниз головою червоні, коли увірвались у маєток Скліфосовського. Саму Софію Олександрівну, дружину медика, зарубали лопатами – не зважаючи навіть на те, що у Софії Олександрівни був папір за підписом Леніна про те, що на сім’ю Скліфосовського репресії не поширюються. Діти Тамари, онучки Миколи Васильовича, Надія і Ольга виїхали за кордон. Ольга оселилася в Швейцарії, приїжджала до Полтави.

Могила Миколи Скліфосовського (Яківці, Полтава). Фото: surgery.pl.ua

Могила Миколи Скліфосовського поряд із могилою сина (Яківці, Полтава).
Фото: Українська Вікіпедія

Пам’ятник Миколі Скліфосовському Фото: surgery.pl.ua

Внесок, зроблений Миколою Васильовичем Скліфосовським, важко переоцінювати. Його наукові роботи мали величезне значення для розвитку багатьох дисциплін. Його праці до сьогодні привертають увагу сучасних лікарів, допомагають при лікуванні та діагностиці. Микола Васильович був не тільки чудовим лікарем, а й людиною з відкритою і доброю душею, готовою завжди допомогти нужденним.

Перед головним корпусом Полтавської обласної лікарні стоїть пам’ятник геніальному лікарю. А частиною полтавського дендропарку є Тамарин ліс, названий на честь його доньки.

Докладніше про родину М. В. Скліфосовського ми дізнаємося із матеріалів Блогу Леоніда Булави на сайті «Полтавщина» https://blog.poltava.to/bulava/18306

Родина лікаря Миколи Скліфосовського

Історія родини видатного хірурга Миколи Васильовича Скліфосовського (1836-1904), який з 1884 р. мав садибу в селі Яківці, помер і похоронений там же, обросла міфами й просто нісенітницями, які множать у засобах масової інформації. Тому нижче ми подаємо матеріали власних біографічних досліджень, які ґрунтуються на достовірних джерелах інформації.

Відомо про дев’ятеро дітей Миколи Скліфосовського: трьох від першого шлюбу (дружина – Єлизавета Густавівна, уроджена Морген), і шестеро – від другого (друга дружина – Софія Олександрівна Скліфосовська, уроджена фон Шільдер-Шульднер). Про долю цих дітей у друкованих джерелах та Інтернет поширюється чимало, м'яко кажучи, неточностей.

Перша дружина Єлизавета (1846–1870) – його велике кохання. Вона була донькою колеги по роботі в міській лікарні Одеси – штатного ординатора Густава Людвіговича Моргена та його дружини Генрієтти, лютеранської віри. Шлюб укладений біля 1864 р. Дружина була поруч під час європейського стажування (у 1866 р. в Берліні народила сина Миколу). А її життєвий шлях закінчився в Києві, де спочатку чоловік, а потім і вона захворіли на тиф. Чоловік, за яким вона до¬глядала під час хвороби, видужав, а 24-річна Єлизавета померла.

Діти М. В. Скліфосовського від шлюбу з Єлизаветою Скліфосовською:

1. Ольга Миколаївна Скіфосовська-Яковлєва (1865–1960), – найстарша донька, – мала чи не найтепліші стосунки з батьком (про що свідчить їхня переписка). У 1886 році стала дружиною улюбленого учня і продовжувача справи батька – лікаря Михайла Павловича Яковлєва (1855–1930). Була талановитою піаністкою – ученицею Рубінштейна; її високо цінував Рахманінов. Мала чудову освіту й ерудованість. У 1910 р. заснувала в Голіцино біля Москви приватну чоловічу гімназію з німецькою та англійською мовами навчання, та керувала нею до 1918 року; мала там же квартиру. Учнями гімназії з пансіоном і посиленою фізичною підготовкою були діти еліти московського суспільства. У радянські часи заробляла приватними уроками англійської мови. Після смерті чоловіка жила в Москві, в кімнаті комунальної квартири у провулку на Арбаті. Як і батько, дуже любила квіти, розводила їх на підвіконні. Похована на кладовищі Донського монастиря, поруч із чоловіком. Біля їхніх могил упокоївся і прах трьох доньок.
   В Ольги і Михайла Яковлєвих було п’ятеро дітей: 4 доньки (Єлизавета, Анна, Наталія і Тетяна) і син Костянтин, який рано помер.
   Із них потомків мала тільки одна – Наталія Михайлівна Біркетт (Яковлєва), 1894–1978, народилася в Тамбові, де тоді працював батько. Влітку 1902 р. була з матір’ю в Яківцях. Померла в м. Глазго (Шотландія); її прах у 1979 р. поховано біля могили матері. Ще до революції вона вийшла заміж за Джорджа Артура Біркетта (1890–1954), який займався слов’янськими літературними та історичними студіями в Москві. У м. Глазго (Шотландія) він завідував кафедрою російської мови та літератури в місцевому університеті (1943–1954). Наталія теж викладала на цій кафедрі. Ще в Москві народилася їхня донька Купава-Єлизавета Біркетт (1915–2011). У 1922 р. більшовики вигнали Наталію з донькою із СРСР, і вона добралася до чоловіка у Великій Британії, в Шеффілд, де народилися ще правнуки Миколи і Софії Скліфосовських: Майкл Біркетт (1923–2007), та Леон Біркетт (1925–2009). Останній був досить відомим ученим у галузі біології морів, у 1959 р. приїжджав до Москви. Купава Біркетт (1915–2011) була редакторкою культурологічного журналу «Славоніка», як і батьки, викладала в університеті міста Глазго. Потомки Біркнеттів живуть зараз у Шотландії.
   Анна Михайлівна Яковлєва-Скліфосовська та Єлизавета Михайлівна Яковлєва жили з матір’ю, не були заміжні, померли в тій же квартирі у віці, відповідно, 80-ти й 89-ти років. У гімназії, якою керувала їхня мама в Голіцино, Анна, Єлизавета і Тетяна викладали німецьку мову. Похоронені поруч із могилами батька й матері на кладовищі Донського монастиря в Москві.
   У 1971 році Є. М. Яковлєва передала в Державний архів Полтавської області частину документів, пов’язаних із життям і діяльністю діда – М. В. Скліфосовського і його родини. У 1975 році наукова співробітниця архіву В. Н. Жук отримала від племінниці померлої Є. М. Яковлєвої ще деякі документи й фото щодо родини, які нині становлять окремий фонд 1058.
2. Микола Миколайович Скліфосовський (30.06.1866–29.12.1909) – друга дитина й перший син Миколи Васильовича та Єлизавети Густавівни Скліфосовської (уродженої Морген). Народився у Берліні, під час зарубіжного стажування доктора Скліфосовського (його хрещеною була сестра матері – Фанні Морген, 1851 р. н.). Закінчив навчання в 2-му Московському Кадетському корпусі й 3-му Олександрівському військовому училищі в 1887 р. (за 1-м розрядом), та направлений юнкером в гренадерський Кексгольмський лейб-гвардії Імператора Австрійського полк – один із найбільш привілейованих у російській імператорській гвардії. Далі: гвардії підпоручик (1888), поручик (1892), штабс-капітан (1900), підполковник (1901). У листах до сестри з ностальгією згадує «Отраду» (Яківці) й Ворсклу. Поширюється інформація, що він загинув на російсько-японській війні 1904–1905 рр. Але це не так.
   Дійсно М. М. Скліфосовський був учасником цієї війни в складі Маньчжурської армії: спочатку – підполковник 7-го Східносибірського стрілецького полку. 11.02.1905 р. йому присвоєне звання полковника, із 24.04.1905 р. він служив у складі 21-го Східносибірського стрілецького полку. На фото 1908 року, зробленому в місті Пярну на його галунній портупеї – Золота зброя «За хоробрість» (Указ від 09.02.1907), отримана за цю кампанію. Станом на 1907 рік – командир 4-го батальйону 95-го піхотного Красноярського полку, який на той час базувався в Естонії. В історії 127-го піхотного Путивльського полку знаходимо: 20.04.1908–29.12.1909: командир полку, полковник (зі старшинством) Скліфасовский Микола Миколайович. 29.12.1909 року виключений зі списків, як померлий. Інформація про його власну родину відсутня.
3. Костянтин Миколайович Скліфосовський (1869–1891), «кандидат на судову посаду» (правник за освітою), 22-х років, помер 19.11.1891 р. від катарального запалення легень у Ялті, де й похоронений наступного дня.
   Про обставини другого шлюбу Миколи Скліфосовського із Софією Олександрівною Шільдер фон Шульднер (варіант: фон Шільдер-Шульднер, Schildner-Schuldner) існує більше легенд, ніж достовірних відомостей.
   Німецька за походженням і лютеранська за віросповіданням родина Шільдер фон Шульднер відома в Російській імперії з початку ХІХ століття. Нам не вдалося достовірно встановити хто був її батько, коли й де вона народилася. Єдина достовірна інформація: у неї була сестра Іда, яка в 1870-х проживала в Москві. Із переписки з донькою Ольгою відчуваємо, що Микола Скліфосовський з великою повагою й турботою відносився до дружини, постійно писав про стан її здоров’я. У цій переписці ми не зустріли й натяку ні на рідних Софії Олександрівни, ні на обставини шлюбу. Єдина версія від біографів видатного лікаря: після смерті першої дружини Софія була гувернанткою його трьох малолітніх дітей ще в Києві. Ми згадали цю версію, хоч її документальних свідчень знайти не вдалося. Тож не факт. Шлюб укладений біля 1873 року, мабуть у Москві. Софія Олександрівна була людиною освіченою, любила музику (як і Микола Васильович), та за не перевіреною інформацією, навіть була дипломанткою музичного конкурсу. Як і перша дружина, супроводжувала хірурга на Балканські війни 1876–1878 років. Узимку жила з родиною в Москві, потім – у Петербурзі, влітку – в Яківцях. Управляла економією «Яківці» (після першого інсульту, орієнтовно, в 1900 році, лікар переписав маєток на дружину). А та, у свою чергу, в 1908 році подарувала 122 га із цих земель наймолодшій доньці Тамарі (тепер це західна частина Полтавського дендропарку і села Ближні Яківці – аж до Шведської Могили). Софія Олександрівна досить жорстко управляла економію, часом використовуючи працю в'язнів полтавської тюрми (за що селяни – працівники економії влаштували бунт).
   Станом на 1918 рік у її власності залишалося 550 га землі й 46 цегляних господарських споруд. Вона намагалася все це продати у власність Полтави за 120 000 рублів (і таке рішення, в принципі, було прийняте на засідання Полтавської міської думи 25 травня 1918 року). Але реалізувати рішення не вдалося у зв’язку зі швидкими змінами політичної ситуації в місті й державі.
   На той час вдова лікаря Скліфосовського вже була серйозно хворою й потребувала догляду (найбільш достовірна версія – хворіла на цукровий діабет і його наслідком став некроз пальців ніг). Очевидно, з цим пов’язаний приїзд на постійне проживання до Полтави влітку 1917 року родини її наймолодшої доньки Тамари Терської, яка доглядатиме за матір’ю. Звісно, питання еміграції родиною розглядалося, але Софія Олександрівна вже була лежачою хворою, й тому вирішено, що чоловік Олександр Терський емігрує з доньками.
   Мати й донька вбиті анархістсько-бандитським загоном Бибика 4 жовтня 1919 р. у своєму будинку помістя «Яківці». 8 жовтня 1919 року харківська газета «Голос Півдня» надрукувала некролог про поховання 7 жовтня на території свого маєтку вдови професора Скліфосовського та його дочки (відомості про конкретне місце поховання не збереглися). А 19 жовтня газета «Полтавский день» повідомила про панахиду за вбитими С. О. Скліфосовською та Т. М. Терською в Архієрейському домі об 11 годині 20 жовтня. Нагадаємо, що Полтава від кінця липня до початку грудня 1919 р. була окупована «російською добровольчою армією», але на території краю більшовицькі та анархістські партизани й загони селян-повстанців із довколишніх сіл діяли дуже активно, декілька разів нападаючи на місто, грабуючи й убиваючи його мешканців.
   Припустимо, що Софія Олександрівна Скліфосовська мала такий же вік, як і перша дружина. Тоді на час смерті їй було ≈70…75 років.

Діти М. В. Скліфосовського від шлюбу із Софією Скліфосовською:

1. Володимир (18.08/01.09.1874, Москва – 25.01/06.02.1890, Яківці). Навколо імені цього сина є чимало спекуляцій і міфів, які тут ми не будемо поширювати. Цей первісток Софії Олександрівни був, безумовно, непересічною людиною. Про це згадують всі, хто з ним спілкувався. Зокрема, композитор П. І. Чайковський із захопленням згадує про спільну подорож на кораблі з лікарем і його сином незадовго до смерті останнього. Він писав, що по юнакові було видно: жити йому залишилося не довго… На втішання батьків, у 1893 р. композитор, – близький знайомий сім’ї через родину матері, – написав «Елегію», перші такти якої карбовані на могильній плиті Володимира Скліфосовського, встановленій у Яківцях.
   Із листування М. В. Скліфосовського дізнаємося, що ще в 1889 році у Володі виявили туберкульоз нирок із гострою сечокам’яною хворобою…
2. Вадим – помер у віці 6 місяців, похований на кладовищі в селі Яківці.
   
   Табличка на чавунному надгроб'ї
3. Марія (1876-?), про неї достовірної інформації мало. Хрещена в Москві, Володимирській церкві в Придворних слободах 05.10.1876, хрещеною записана сестра матері Іда Олександрівна Шільдер фон Шульднер. У публікаціях стверджують, що народилася інвалідом.
4. Борис (02.05.1879 -?1887) дожив до раннього шкільного віку. У 1887 році, в пам’ять про нього, батько фінансував спорудження й обладнання в Яківцях змішаної початкової школи (і для хлопчиків, і для дівчаток), та був її офіційним попечителем.
5. Олександр (1882–1905) – у 1904 році закінчив Імператорське училище правознавства в Санкт-Петербурзі й отримав право на ранг чиновника Х класу. Працював помічником правителя справ канцелярії Полтавського губернатора. Покінчив життя самогубством мало не відразу після смерті батька (за неперевіреними даними, був пов'язаний із революціонерами-терористами).
6. Тамара (1888–1919) – наймолодша дитина подружжя. 7 травня 1906 року в Соборно-Богородицькій церкві села Яківці Тамара Миколаївна Скліфосовська вінчалася з Олександром Вікторовичем Терським (тезком її по¬кійного брата і його товаришем по навчанню в училищі правознавства). Мама нареченої – Софія Олександрівна, подарувала молодій сім'ї дачу на Дальніх Павленках (тепер – селище Тарновщина) під Полтавою, куди вони зрідка приїжджали влітку. У 1909 році, за участю Тамари Терської, до 200-ліття Полтавської битви були прокладені алеї в Шведському лісі, зроблені нові насадження (відомі як «Тамарина роща»). Землі й дача Тамари Терської (уродженої Скліфосовської) – це в наш час територія Полтавського дендропарку (парку-пам'ятки садово-паркового мистецтва на Полі Полтавської битви). Сім'я більшу частину року жила у Санкт-Петербурзі. 26.05.1907 року у них народився син Дмитро (рано помер), пізніше – доньки Ольга й Надія. До 1917 року колезький радник О. В. Терський вже зробив гідну кар'єру, як службовець Державної канцелярії – член Ради міністра внутрішніх справ Росії. У серпні 1917 р. призначений заступником голови Полтавського окружного суду.
   У першій половині осені 1919 року О. В. Терський, відчуваючи небезпеку, разом із дітьми залишив Полтаву. Т. М. Терська їхати відмовилася і залишилася в родинному маєткові на Дальніх Яківцях доглядати хвору матір… Чим це закінчилося – читайте біографію матері… Олександр Терський прожив понад 80 років, і помер у Бєлграді (Сербія) у 1962 році. У 1920–1940-х роках він був там власником кафе свого імені. Доля врятованих ним доньок (внучок М. В. Скліфосовського) нам достеменно не відома.

Таким чином, із 9-ти дітей М. В. Скліфосовського до глибокої старості дожила тільки одна – донька Ольга. Двоє (Микола і Тамара) померли в зрілому віці (35-45 років). Троє (Костянтин, Володимир, Олександр) – в молодому віці (16-23 роки). А ще про трьох (Марія, Вадим, Борис) відомо, що вони померли в дитячому віці. Всього відомо про 3-х дітей жіночої статі, й 6-ти – чоловічої. Жоден із синів дітей не мав. Тому немає прямих нащадків, які б носили прізвище славетного пращура. Та й серед потомків доньок, здається, лікарів немає…

Так виглядав будинок родини Скліфосовських у Яківцях
в останні роки життя великого хірурга

За матеріалами з Інтернету склала Л. Діденко